Життя присвячене Богу і народу

Життя присвячене

Богу і народу 

О. Стефан Пітка з представниками української громади Воєводини, Посольства України та Сербсько-українського товариства з Сомбору у Міському домі Сомбору.

     «Потрібний народові такий священик, який себе примусить вислухати і вченого і невченого, який себе примусить прийняти і багатого і бідного, який матими терпеливості і любові розмовляти і з здоровим і з хворим, який буде тішитися, коли народжується життя, який буде тужити, коли гаситься життя.»

«Найвартніша служба, це є служба своєму народові. Я радо зустрічаюся з тими, які думають, а ще радше з тими, які роблять, працюють над тим, щоб нарід зберіг свою ідентичність, Окремо наш народ на цих просторах, якого спіткали окремо прикрі обставини. Я тішуся, радію, що остаточно знайшлися сили між нашими людьми, які у змінених обставинах взялися до праці, а це значить: дати друковано слово, українське слово. Книжка є приятель, яка завжди чекає в домі, в хаті на столі і завжди готова допомогти.»

«Потребу за ідеалом можна уявлювати у вільній християнській демократичній Україні з її святою соборною апостольською церквою сятого Володимира і Ольги, Антонія і Теодосія та тисячі наших святих, що перед пристолом Всевишнього заступаються за нас для того, щоб ми сповнились християнською любов’ю, самопошаною й самопосвятою. Полюбім один одного, щоб стали однодумцями у справах нашого спільного добра.»

 о.Стефан Пітка

Передмова автора

     Дуже багато людей мали нагоду впізнати о. Стефана Пітку. Найбільша частина з тих людей його полюбили. За тих, про яких не можна вжити слово, що його любили, з пивністю скажемо, що його шанували. Рідкі були ті, що його чомусь не любили, але і вони до о. Стефана зверталися з респектом і страхом. Боялися його мудрості і рішучості боронити людсьих, релігійних та національних цінностей.

     Вже в перших літах свого життя він був взірцивим хлопчиком як у родині так і на вулиці, у школі та й в церкві. Його рідні брати і сестри відчували в ньому особу, яка турбується їхнім здоровям, наукою, вихованням.

     Бувши вже парубком відчував, що плекання української культури у своїм оточенні є дуже важливим моментом у жбереженні національної індинтичності. Разом з своїми ровесниками здогадалися стару кузню переробити на будинок культури. Довгей час ця «кузня» була центром всіх культурних заходів українців з ближчої і дальшої околиці.

     Охота дати свій внесок у збереженні і навчанні української громади у Боснії повела його навчатися у вищих школах. Гімназію закінчив у Білгороді і Загребі. Всупив до учительської школи у Боснійській Градішці але прийшов час, коли держава шукала платити за прожиток у інтернаті. Його батьки мусіли б продати одиноку корову за те і вирішив вийти з інтернату не закінчивши школу.

     Стефан подається на працю до будівельного підприємства, але це його не задовільнало, отже він бажав займатися просвітницькою працею. Як йому прийшло на думку, але він подався до Загребу і вписався до Богословської семінарії.

     У той час криживацьким владикою був кир Гавреїл Букатко. Владика швидко запримітив у Стефанові здібного хлопця до кожної праці та науки. Научається у семінарії а одночасно владика його переносить до богословії, де научається по прискориній програмі. Одночасно владика його посилає здати екзамен для водія і бере його за особистого шофера. Стефан тим чином вводиться у «світські люди», обїжджає майже всі українські-грекокатолицькі парафії в Босні, Хорватії та Воєводині.

     Владика кир Гавреїл висвятив Стефана на священика у його рідному селі, у Дабраку. З того дня починає пожертовна праця о. Стефана на релігійному полі, яка тісно перепліталася з працею на культурному і просвітницькому полях.

     Першою парафією о. Стефана Пітка була Інджія, у якій перед його приходом були люди але не було парафії. Значить він її заснував. Не було церкви. Отець Стефан призберує гроші від  людей та купує хату. З великими труднощами отримує позвіл від міських властей цю хату переробити на церкву. Тому що Інджія недалеко від Білгороду, о. Стефан призначується бути і білгородським парохом. У Білгороді також не було ані церкви ані парафії. Там також куплено будинок і з нього настала церква для наших людей.

    Отець Стефан був дуже цінений Владикою Гавреїлом Букатком і мабуть тому йому було призначено якийсь час свого священства перебувати за кордоном, де призбирувалися грошові пожертви для потреб Крижевської Епархії, які використані на віднову старих церков та побудову нових.

     Отець Стефан переходить до СШ Америки, до Чігаго служити і знову стається і починається щось нове. У Чігаго відбувається Перший конгрес вільних українців світу (сьогодні Світовий Конгрес Українців), якого одним із засновників і учасників був і о. Стефан Пітка.

     Вертається на короткий час до Інджії а тоді призначений бути парохом у Сремській Митровиці. Тут вже була і церква і парафіяни але не було культурного життя. Щоб порушити справу з мертвої точки намовляє молодих українців відвідувати семінари української і русинської мови, які відбувалися на літніх вакаціях у Хорватії.  З того вийшла велика користь для українців Сремської Митровиці. У наступних роках заснований Фольклорний ансамбль «Коломийка», який як культурне товариство активне і по сьогодні. Отець Стефан також спричинився, щоб це товариство було заєрестрованим.

     Коли прийшов час щоб українці Сербії взяли свої справи у свої руки то о. Стефан був одним із засновників Товариства української мови, літератури та культури Воєводини (сьогодні «Просвіта») у Новому Саді. Протягом десятка років це товариство було провідним чинником українського відродження на полі культури, просвіти та збереженні національної індентичності.

     У тих роках Товариство «Просвіта» починає з випуском україномовного часопису «Українське слово» а ще важніше – починають з організуванням Літніх шкіл українознанства, а о. Пітка був головою Шкільної ради тих шкіл. Пізніше ці Літні школи починали відбуватися на Україні. Отець Стефан у добрій мірі спричинився, щоб українство у Сербії і Воєводині у тих роках постійно зміцнувалося.

     Скільке мало позитивного впливу на тутешніх українців, коли зявилася можливість бачити у своїх осередках культурних колективів та дивитися на прикрасні українські танці та пісні. Отець Стефан більше разів організуав гастролі тих ансамблів. Він також кілька разів організував поїздки людей на Україну, відвідати паломницькі місця.

     І на кінці, як у державі щось змінилося на краще щодо відношення до національних меншин, коли було потрібно зорганізувати громаду, щоб призберати потрібне число підписів від яких залежало чи українці матимуть свою Національну раду, тоді о. Пітка підніс великий тягар і це закінчилося позитивно.

     Сьогодні українці Сербії мають свою Націнальну Раду, яка заступається за їх  перед державою по всіх питаннях. Сьогодні українці Сербії мають свої культурні товариства, навчаються української мови у початкових школах, мають Літні школи, фестиваль української культури, фестиваль дитячої творчості, україномовіні передачі по телебаченні, українські передачі по радіо, газету на українській мові, дитячий часопис на українській мові. Все це оможливилося з поміччю Національної ради.

     Останього вечора у житті о. Стефана у його домі сиділи керівники Товариства «Коломийка» і домовлялися з ним кого пропонувати за нового голову Національної ради бо попередній відпросився від тої посади. Наступнього ранку у неділю розмовляв з керівниками Національної ради з Нового Саду через телефонну трубку про те саме питання. Того самого ронку перед Службою Божою о. Стефан Пітка зненацька помер у парафіяльному домі.

     Вістка про смерть о. Стефана шокувала всіх, несподіванка, велика втрата, порожнеча, багато планів запланованих  у своїй думці він сам вже не міг здійснити але на щастя про них розмовляв з своїми однодумцями, які постаралися продовжити діяти у напрямі у якому і о. Стефан Пітка йшов.

      Життя працьовите, засичене труднощами, поповнене мріями і не марно прожити а все на славу Богові і своєму українському народу.

     Бог нагородить його за працю на зверненні людей до віри, для пошерення слави Божої і спасіння багатьох душ. А ми? Ми не сміємо забути його великі діла на полі збереження національної індентичності. Нам треба на якейсь спосіб віддячитися йому. Я окремо відчуваю потребу зробити щось для нього тепер бо Він для мене зробив так багато у минулому часі. Нехай ця монографія буде від мене велика подяка о. Стефану Піткі.

                                                                                                      Петро Ляхович

Духовний наставник українського народу на території колишньої Югославії

«Нова думка», Часопис Союзу Русинів і Українців Хорвації, Вуковар, но. 149 - 2009 р.

Павло Головчук

До 75-річчя з дня народження отця Стефана Пітки

Духовний наставник українського народу на території колишньої Югославії

      Отець Стефан Пітка - видатний священик, громадський діяч, духовний наставник українського народу  на території колишньої Югославії. Народився він у селі Дабрак (Боснія) 28 лютого 1934 року в багатодітній родині Пітка Володимира та Софії. Початкову школу о. Стефан закінчив у селі Поточани,  гімназію - в Білгороді та Загребі, згодом навчався в учительській школі у м. Боснійська Градішка, а богословські студії закінчив у Загребі. Після закінчення військової повинності Стефан поступає до Греко-католицької духовної семінарії, а згодом і на богословські студії. 2 серпня 1964 року в церкві в Дабраку крижевський владика  Гавриїл  Букатко рукоположив його у сан священика. В липні 1965 р. о. Стефан засновує парафію української греко-католицької церкви в м. Інджія  (Сербія). А через деякий час, дякуючи його старанням, там була збудована церква. 1966 року о. Стефан засновує українську греко-католицьку парафію в Білгороді і, купивши будинок, пристосовує його для церкви. 1967 року о. Стефан поїхав у Чікаґо (США) на парафію св.Володимира і Ольги.

     Отець Стефан - засновник та учасник Першого Світового Конгресу Українців (СКВУ) у Нью-Йорку, єдиний представник тодішнього східного блоку Європи.

     Деякий час він працював на українських греко-католицьких парафіях у Торонто і Саскатуні (Канада). Згодом о. Стефан повертається на службу  до Інджії, а в липні 1973 року переходить на парафію до м. Сремська Митровиця. З 1979 по1982 р. отець Стефан був парохом  Катедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці та Святого Апостола Андрія Первозваного в Мюнхені (Німеччина). А потім знову повернувся  в Сремську Митровицю, де й служив до останніх днів свого життя. Отець Стефан був активним учасником діяльності ансамблю “Коломийка”, який пізніше переріс у Товариство плекання української культури. Також був одним із засновників Товариства української мови, літератури і культури “Просвіта”. Взявши на себе різні обов’язки, активно залучав молодь до культурної праці, приділяв багато уваги роботі з дітьми.

     Організовував і очолював літні школи українознавства. Навчав дітей катехизму і завжди мав велике розуміння до потреб молоді. Організовував паломництва по відпустових  місцевостях в Україні, був одним із організаторів поїздки молоді в Україну під назвою “Слідами предків”. Запрошував на гастролі культурно-мистецькі товариства з України. Безмежну вдячність висловили о. Стефану діти з України, що постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи, які завдяки його старанням мали змогу покращити своє здоров’я у Воєводині. Багато зусиль доклав отець Стефан до організації та діяльності Національної ради української національної меншини в Сербії і Чорногорії.

     Отця Стефана Пітку люди пам'ятають, як відданого священика, активного громадського діяча, щирого українця та добру людину.

     Отець Стефан відійшов до Господа по вічну нагороду 8 червня 2003 року, але пам'ять про нього живе в серцях людей, які його знали і шанували.

Розказав Іван Пітка, рідний брат о. Стефана Пітки

Розказав Іван Пітка, рідний брат о. Стефана Пітки

     Батьки були землеробники. Батько походив з Золотої Слободи, з України. Прийшли 1900 року до Хорвачанів і тут наш батько народився. Батьків батько мав іще три брати. Один залишився на Україні, один пішов до Франції, один до Америки а один до Боснії.

      Наше село було переважно українське але також у селі і околиці жили серби. Так що ми жили і виростали і виховувалися меже українцями і сербами. Наші батьки вчили нас, що зі всіма треба жити добре, мати пошану до кожного чоловіка, так що наша сімя не мала ніколи ніяких проблемів з сусідами або з другими людьми у околиці і як я згадую їх люди любили, окрему пошану мали до брата Стефана.

      Саме виховання дітей було в тому напрямку, віра, церква обовязково, максимально плекалися українські звичаї.

     Мій брат о. Стефан Пітка був перша дитина від нас дев’яторо дітей у наших батьків Софії і Володимира. Як найстарший брат він був для нас як другий батько як по ауторітеті так і по своїх мріях для всіх нас. Він про нас всіх думав, журився і про всіх нас думав і тішився коли одне з нас мало причину тішитися і журився про кожного з нас коли щосьне пішло добре було кому з нас. Я як наймолодший брат багато навчився від моїх братів а окремо від брата Стефана, наприклад- «Не роби нікому те, що ти не хотів би щоб тобі робили.» Як брат Стефан був вже студентом я був у початковій школі. Коли б в літі він прийшов звичайно на феріє ми працювали разом, я як помічник, чи то на поле жати, молотити соняшник, вязати, продавати, чи там друге щось на поле робити або будувати, мурувати хату, хліви тощо... Були то тяжкі роботи але ми то не відчували так. Робилося від раня до вечора, робилися всі роботи від плуга до сапи, до хліба, від сапи до хліба, від льону до полотна, від коноплі до шнурка. То наші люди робили а діти мали повний внесок у тих роботах.

     Стефан як надзвичайно інтелегентна дитина був примлений до ґімназії у Босанській Ґрідішкі з бесплатним перебуванням в інтернаті. З тої ґімназії рекрутувалися майбутні просвітні робітники для нової власті. У яких умовах там жилося гарно описав його товариш з інтернату Борис Небесний. Він у своїм тексті описав одну епізоду з їхнього життя.

      Через тяжкі матеріяльні обставини у державі перед останнім семестром принесене рішення, що батьки мусять платити інтернат до закінчення школи. Наші батьки не мали заплатити бо потрібно було продати останню корову. Стефан тоді відпущений, бо було багато дітей а одна корова. Пізніше Стефан розмовляв з батьками, була б дуже велика біда. Для нас було б дуже значне як би він став учителем у той час. Мижи тим корова була тільки одна а дітей багато.

     І як його відпустили з того інтернату мусіли пішки прийти з Босанської Ґрадішки додому – 50 кільометрів. У тяжких обставенах батьків, багато дітей – хліборобів, Стефан тимчасово відходить на сезонські роботи. Так приучився робити на будівлі, відходить до Сремської Митровиці і працює майстром – тесляром. Потому переходить до Білгороду до підприємства «Трудбенік». Де не був і куда не йшов, завжди думав на свою сім’ю і на українську громаду. Він ніколи не фоворізував фамілію, я так відчуваю, ніколи б не поставив мене перед тебе, якщо це не правильно. Підучував нас як треба робити і як треба учити, окремо давав акценат на те, як треба учити. Я не дуже любив вчити то він любив мене по троха пропитувати. Мені то було дуже добре бо я тоді добре запамятаю. У школі професор спитає, я сі зараз являю і він сі здивує як я то так добре знаю. Тоді питає мене звідки я то знаю, скажу, я сі то навчив, так що я деколи мусів троха і зюрихати, прщверцуватися. То для мене було добре, все сі витягне з контексту, запитає чи знаєш, знаю. Діти сі колись і не вчили вдома, що запамятаєш в школі, все. Я тоді це так пласіраю, це мені підносило реноме, зараз скакав.

     Так я його доживав як дитина як брата. Як сі він відносив до нас до родини. За першу платню, яку дістав то він нам по щось купив за свята, за Великодні, я дістав майку, і сьогодні пам’ятаю як вона виглядала і що ми значила. Я тоді дістав майку, яку ніколе не забуду. Стефана не цікавила тільки фамілія, не клав її на перше місце, його цікавила і громада, цілий український народ понад усе.

     Напустив роботу у Білгороді, пішов до семінарії у Загребі. Як там опходився гарно описав о. Іван Барщевський. 19.. року він висвящений у Хорвачанах. Приосвящений владика кир Гавреїл Букатко його висвятив на священика. Як священик з поміччю кир Букатка засновують порафію у Інджії, багато труднощів, багато дозвілів, багато заборонів локальної управи, локального комітету, крайового комітету і так далі. Проблеми вирішені, церква збудована і так далі. Це вже досить добре описане (у наступних текстах). Церква закінчена завдяке гідних людей у Інджії, парафіян. Його праця з тим не закінчилася, отримує контакти з багато утіцайних людей українсько діаспори. Приїздили з різних боків, з Америки, з Канади і так далі, розпитуються про Інджію. Значні контакти мав з діаспорою Америки і Канади. Забеспичив стипендії за студентів з Югославії, котрі тут студювали, для їх шістьох. Він посилає значне число хлопців до малої семінарії до Риму, організує будову першої української школи у селі Дев’ятина у Босні. Ця школа була збудована завдяки йому, від ідеї, ініціятиви. Я знаю як це йшло від самого початку бо йшов з ним до горе. Тут був включений народний післанець Івіца Сваток з Прнявора, також люди з «Просвіти». Один наш студент архітектури Іван Бережницький з Америки  (здається) зробив проект. Той проект засвоєний і на покладанні каміня (темельця) були ми разом і також, коли вікривана школа. Був також перший український дім. Як то було. Зорганізувалися у товариство, шукали від општини. Було проблемів, там-сюди, було обіцяне, буде так- буде сяк, на кінці не було нічого. Тоді йому прийшло на думку, була одна напущена кузня і вони домовилися цю кузню переробити в дім, питали в општині, їм општина дала. Вони її переробили все робочою акцією. Це було на далеко пізнате. Так залишилося ім’я того дому «кузня». Приходили українці зі всіх боків, дівки, хлопці. Тут робили гульки, представління, тут вчили і все що йшло з тим.

     Завдяки йому куплена церква у Білгороді Він і Владика кир Букатко. Вони купили будинок, найбільше завдяки тій американській діаспорі. Був це гарний будинок але досить старий. Тут були француські монахи, які збудували церкву. Церква була тільки збудована з цигли, не було нічого більше ані всередині ані довкола а була велика. Вони не мали більше грошей, щоб це закінчити. Зробили так, щоб продати той будинок, який був попри цю церкву, щоб її закінчити з отриманеми грішми. Як закінчуть церкву, тоді вони перейдуть до нової церкви а цей будинок дадуть українцям. Так це і зроблено і так перейшло до вживання українців. Я думаю що першим парохом був о. Біляк. Як церква передана українцям на користання, владика кир Букатко був вже помер а його заміним вдадика кир Славомір Мікловш. Тут вже прийшло до якоїсь зміни. По декрету кир Славоміра тут прийшов за пароха о. Андрій Паньків, священик з Липовлянів. В добрій мірі це не були добрі рішення владики кир Славоміра. Він його післав у Білгород. Але було так, маєш церкву, не маєш хату, не маєш де жити і людей не пізнаєш. Тоді вирішив, буде в Інджії помічник а у Білгороді парох. Перше, коли в Інджії, то не там, друге не було добре на цю малу парафію у Інджії додати і другого священика. Один старий, другий молодий, люди зачали обертатися до молодого а старий злоститься. Парохом у Інджії у той час був о. Біляк а помічник о. Паньків і як парох за білгородську парафію. О. Стефан Пітка у той час був за кордоном. Цей стан іще тягнувся так, пізніше, коли в Інджії був вже парохом о. Адам, йшов раз на місяць до Білгороду. Тоді кир Славомір продав цю церкву у Білгороді знова римокатоликам. Це певно знаю, бо бачив документ, де пише, що церква продана і за ці гроші зробив помешкання де тепер мешкає теперішній парох а зробили домову з римокатоликами користатися ійхньою церквою наступних сто років.

     Як він був у Америці, як ті домови йшли я не можу тепер сказати але в загалі там діаспора пропонувала що щось треба зробити і вони це зробили. Отець Стефан мав участь у заснованні. На першому Світовому Конгресі Українців він є на знимці у горішних рядах між засновниками- коордінаційній раді.

Сім’я Пітка доки батьки були живі. Батько Володимир перший помер. Батьки Володимир і Софія довго жили у шлюбному житті. Вони навіть влаштували золоте весілля – 50 років спільного життя.

Мої спогади про світлої пам’яті о. Стефана Пітку

Петро Ляхович

Мої спогади про світлої пам’яті о. Стефана Пітку

     З перших днів,  від коли о. Стефан Пітка став парохом греко-католицької церкви Вознесення Господнього у Сремській Митровиці, він частинько приходив до нашого дому, до сім’ї Івана і Марії Ляхович. О. Стефан мого батька називав вуйком а з того я зрозумів, що я з ним двоюрідний брат. Моя мама Марина о. Стефана дуже шанувала і в церкві у Службах Божих мала значну роль, була видучим співаком у церковному хорі.

     Я з моїх перших спогадів пам’ятаю о. Стефана Пітку як молодого чоловіка з чорною борідкою і ще з того часу мені у пам’яті бачу його осміхнене обличчя і позитивну людину, яка завжди готова до приємної розмови.

     Багато більше для мене значні пізніші роки, коли він мене післав до Риму на навчання у Українській Малій Семінарії. Навіть не потрібно говорити які я там мав умови для навчання і що все навчився. Вже у семінарії я став свідомим українцем, навчився добре української мови, збагнув славну і тяжку історію українського народу. Вже там я прочитав багато українських книжок про козаків, про їх славні бої і проти кого боролися і від кого звільняли свій народ. Я полюбив українську літературу, пісні, танці, красу українських звичаїв.

     На всьому цьому я і сьогодні відчуваю вдячність до о. Стефана а коли пригадаю собі що все я там бачив у Вічному місті: всі історичні будинки, залишки старого Риму, церкви, Катедраль св. Петра у Римі, більше разів побував у Папській державі Ватикані, співав у хорі Малої семінарії Служби Божі по Радіо Ватикан, котрих слухали наші люди в Україні і Європі. Я більше разів мав нагоду бачити Святішого оця Папу Римського, навіть ми семінаристи зробили спільну знимку з Папою, але мене на знимці не видко бо нас було багато. Для мене це ласка Божа, бути з Найсвітлішої пам’яті Преосвяченішим Кардиналом і Патриярхом УГКЦ кир Йосипом Сліпим і брати участь у спільній Службі Божій, а також бути присутнім, коли посвячувався український Собор св. Софія у Римі, коли зібралося на тисячі українських паломників з цілого світу.

     Як це буває у семінаріях, раз на рік провадилися реколекції для семінаристів і можете думати як я почувався, коли бачив, що одного року прийшов о. Стефан Пітка викладати нам релігію під час тих реколикцій. Кілька уроків за чергою ми седіли у церковці а о. Пітка на переді седів і говорив. Він так уміло тримав нашу увагу напружену і проповідував все вживаючи приклади з життя. Нам на тих уроках ніколи не було скучно і завжди дивувалися, як скоро вони проходили.

     У пізнішому житті, коли з мого священства не було нічого як провиною інших а зараз думаю і моєю, будучи на Богослужіннях у Сремській Митровиці, найцікавіші частини Служби Божої були проповіді о. Стефана Пітки. Крім надхниного проповідування про віру часто користався прикладами з життя і кожний парафіянин міг дістати пряму науку. Багато разів мені здавалося, що у своїх проповідях о. Пітка звиртається точно особисто мені а штука в тому, що і інші те саме відчували. Проповіді завжди тривали з 20 до 30 хвилин а кожна була інакшої від інших. Мені і тепер ще жаль, що ми не знімали ті проповіді, тепер мали б гарну збірку доброї поуки.

      Тут на цьому місці мушу згадати намагання о. Стефана порушити культурне життя у Сремській Митровиці на один окремий спосіб. Він на якейсь спосіб запрошував українських ансамблів виступити у Сремській Митровиці. Маю відео-запис з одного такого виступу. 29 травня 1997 року у міському театрі ім. Добріца Мілутінович представив ціловечірний концерт Ансамбль танцю і пісні «Зарево» з м. Донецьк, Україна. Зал театру був переповниний а глядачі щиро вітали український ансамбль, який нагородив їх прекрасними танцями і піснями. Вони зверталися до глядачів українською мовою а перекладав о. Стефан Пітка. На кінці концерту представники міського уряду подякували гостям і обдарили їх принагідними подарунками. Такий жест о. Пітки додав сили митровацьким українцям і пригадав їм яка гарна українська культура. Іще один такий жест мені залишився у пам’яті але не пригадую коли точно це було але знаю, що було пару років перед цим концертом. Отець Пітка запросив до Сремської Митровиці Капелу бандуристів, які дали концерт у грекокатолицькій церкві Вознесення Господнього а члени цієї капели ночували по українських домах. Це могло бути на Різдво, бо коли до нашого дому прийшли кілька членів, пригадую, що прекрасно колядували.

      О. Стефан Пітка приманив мене до культурної праці і ввів мене у коло українських активістів Воєводини. Я став активним у Товаристві української мови, літератури і культури Воєводини (пізніше «Просвіта»). Пізніше о. Стефан мене заохочував і помагав відновити активнвсть «Коломийки» у Сремській Митровиці. Багато репетицій ми мали у домі о. Стефана і нокили не відчули, що йому це прекро.

      Нечислинно разів я сидів з о. Піткою у його домі і просто відчувався ніби вдома, у приємній розмові з чарочкою або кавою, яку часто варив сам о. Стефан. Він радів кожній людині, яка заходила до його дому і багато разів бачив з якою повагою до нього приступають люди навіть і значні посадовці з міста.

      Багато разів о. Стефан говорив зі мною про проблеми парафії, про те, як він вимагав від держави, щоб повернули відабране майно парафії. Була рініше одна хата, яку називали «Русинський дім» а належала до парафії ще перед прибуттям о. Стефана. Її було відібрано ще за часів комуністичної влади. Він мріяв, що той дім моглося користати на культурні потреби але державні власті ще і по сьогодні не повернули ций дім. Поза межами церковного подвір’я також раніше відібраний кусик землі, який належав до парафії. Отець Стефан навіть подавав скарження до суду вимагаючи повернення того кусика землі, мріячи, що одного дня тут можна збудувати якийсь будинок, який також добре здався б на потреби церковного і культурного життя парафіян. Я певно знаю, що о. Стефан сирйозно думав про завалення старої шопи у церковному подвір’ї та на її місці збудувати будинок- зал для ріжних потреб парафії. Він для цього навіть і кошти готував але несподівана його смерть не дала можливість ані почати із здійсненням цього задуму. Кілька років по смерті о. Стефана парафіяни разом з новим парохом о. Михайлом Режаком почали і збудували прикрасний зал, який тепер користають парафіяни на ріжні церковні, громадські і культурні потреби.

Петро Ляхович з мікрофоном а о. Стефан Пітка дивиться на нього.

      Найбільше отцю Стефану я вдячний що вже два рази побував в Україні. Що я там все бачив, які значні місця: Львів, Собор св. Юра білля гробів Патріярхів Андрея Шептицького і Йосипа Сліпого, Зарваниця, Почаївська лавра, Личаківський цвентар у Львові, білля гробів значних українців, відвідав багато природних музеїв як «Шевченківськмй парк» у Львові а такий подібний і в Ужгороді. Я відчув дух України і ходив по землі, де народилися мої пращурі.

     Коли нам прийшлося призбирувати підписи для реєстрації українського культурного товариства то я просив дати підпис і о. Стефана а він на це відповів: «Я на це чекаю роками!» і зараз знайшов свою особисту картку, щоб я переписав його дані а тоді ще й підписав. О. Пітка розумів, що нам у Сремській Митровиці конче потрібне товариство але не бажав на це нас силою нагнати але чекав, щоб це народилося саме і тоді буде більше вартувати і певніше обстоїться. Нас двох навіть радилися яке ім’я дати товаристві.

     Тої неділі, коли сталася та сумна подія, смерть о. Стефана, я звичайно рушив до церкви на Службу Божу і вже по дорозі мене сповістили про смерть нашого пароха о. Пітки. Я тоді ще більше поспішив і швидко прибув до дому о. Стефана а він вже лежав у своєму ліжку. Ми його вбрали у священичі рези і стояли біля нього незнаючи що далі робити. Тоді прийшов о. Едвард Шпанович, парох римо-католицької церкви і розповів нам як він прибіг, коли до нього прибігла господиня Любка і сказала, що о. Стефан вмирає. Він ще застав о. Стефана живого і дав йому розрішення а за це о. Стефан його нагородив щирою усмішкою і з святим спокоєм на лиці відійшов у зустріч вічності і Богові, якому посвятив всі свої людські сили і ціле своє життя ширив любов до Бога і ближнього.

      Ми тоді пішли з о. Едвардом до церкви, а прибули вже і всі інші парафіяни, помолитися, щоб Бог нагородив о. Стефана вічним життям за всі його заслуги, бо нам залишилося тільки на такий спосіб віддячити нашому доброму пароху о. Стефану Піткі.

     Я і тепер коли роблю щось на полі нашої культури і церкви, часто запитаюся, що б на це сказав о. Стефан, чи був би вдоволиний і що ще порадив би як щось зробити. І часто відчуваю ту порожничу, не щоб шукати поради і помочі, бо багато того ми навчили від Нього за життя, але поділитися радістю, коли щось нам вдалося добре зробити. 

veleč.Edvard Španović

o. Stefan Pitka

     Poznanstvo sa o. Stefanom je od moje rane mladosti, tj. od njegovog dolaska za župnika u Sremsku Mitrovicu. Uvijek mi je bila radost i korist od susreta s njime. Posebna radost i korist je bila kada sam 1999. godine došao za župnika u Sremsku Mitrovicu i nasatvio prijateljevanje i suradnju s o. Stefanom na istom pastoralnom polju. U o. Stefanu sam imao dobar uzor i veliku pomoć. Njegovi savjeti i iskustvo su mi zlata vredjeli. Iako bih imao razloga i potrebe i ovom prilikom reći koliko mi je osobno o. Stefan značio posvjedočit ću što je on značio svojim župljanima, svom narodu i svima koji su ga poznavali.

     o. Stefan kao čovjek i kao pastir odlikovao se osobitom ljudskom toplinom, ljubavlju, jednostavnošću, skromnošću, požrtvovnošću i predanošću u Božjoj službi. Godine nakon njegove smrti nisu izbrisale uspomenu na njega u srcima onih koji su ga poznavali. O. Stefan je bio otvoren i komunikativan, sposoban slušati i čuti čovjeka. To ga je činilo bliskim ljudima u Crkvi i izvan Crkve. Ostavio je vidljivo svjedočanstvo ljubavi i predanosti svojoj službi, svom narodu.

     Parohijski dom je bio mjesto gdje su mnogi rado dolazili.

     o. Stefan je bio uvijek susretljiv i razgovorljiv. Gotovo da nije bilo teme o kojoj se sa o. Stefanom nije moglo razgovarati. I uvjek bi se imalo nešto novo čuti.

Poteškoće i neugodna iskustva skrivao je u sebi, i teško se moglo prepoznati na njemu i na njegovom licu. Ali je zato srce stradalo. Imao je planova i želja ali ga je iznenada zatekao Gospodnji poziv. Uvijek se radovao svećeničkom zajedništvu, pa tako i tri dana prije svoje smrti, na dan crkvene slave, Uzašašća Gospodnjeg. U nedjelju... dok sam se spremao za misu došla je do mene hitna poruka da je panocu Stefanu pozlilo. Uzevši sv. pomast i u nekoliko koraka dotrčao sam do parohijskog doma gdje sam u kuhinji našao panoca koji je bio na putu za vječnost, te sam mu podijelio sv. Pomast i odriješenje od grijeha. Bio sam, kao čovjek, veoma žalostan zbog iznenadne smrti o. Stefana, dobrog mi prijatelja, i opet sretan da sam u trenutku njegove tjelesne smrti mogao biti uz njega i podijeliti mu sv. sakramente i pripraviti ga za odar, upravo onako kako mi je nekoliko puta rekao i zaželio za slučaj svoje smrti.

     Promatrajući svećenički život o. Stefana na poseban način se može na njega prijeniti razmišljanje kardinala Suharda:

Vječni paradoks svećenika!

On nosi u sebi suprotnosti! Cijenom vlastitog života pomiruje u sebi vjernost Bogu i vjernost čovjeku, u istinu ništa nije tako slabo i jako kao svećenik. Nema u svojim rukama ni političkih sredstava, ni financijskih izvora, ni snagu oružja, čime se svi drugi služe da bi osvojili zemlju. Njegova je snaga baš u tome da je razoružan i da sve „može u onome koji ga jača“. Nezavisan i nenavezan ni na što ide k onima koji trpe, koji su u neznanju, koji padaju. Ništa nije tako maleno, tako prezreno, toliko napadano u povijesti kao svećeništvo. A ipak ljudi kleknu pred njim na koljena. Dobro to znaju oni koji bi zauvijek htjeli pomesti sa zemlje Crkvu Božiju. Do konca vremena svećenik će biti najviše ljubljen i najviše mržen među ljudima. Najviše urastao u zemaljsko i najviše ga nadilazi. On je najbliži brat i jedini protivnik. Do konca vremena njegov misterij – koji je u njemu samom zagonetka vrijedna svakog poštovanja – probijat će gustoću događaja i civilizacija i bit će veliko svjedočanstvo nevidljivoga Kraljevstva. Svećenici to znaju i kad prvi put ulaze k Oltaru i nije im nepoznato da će do svoje smrti biti znak protivljenja, svjetlo za sinove svijetla, tama za sinove tame.

о. Стефан Пітка і величасний о. Едвард Шпанович у грекокатолицьцій церкві.

Величасний о. Едвард Шпанович і о. Стефан Пітка у римокатолицькій церкві

      

Zajedno s ostalima koji su o. Stefana poznavali, volili i poštovali želim moliti:

Zahvaljujemo ti Gospodine Bože,

za o. Stefana koji nam bijaše blizak i drag,

a koji nas je iznenada napustio.

Zahvaljujemo ti na svemu prijateljstvu

što nam je od njega poteklo,

za mir koji je unosio među nas;

zahvaljujemo što se kroz patnju

naučio poslušnosti

i što je u mjenama ovog nestalnog života

zavrijedio da ga poštujemo.

Molimo te,

ne daj da se izgubi išta od njegovih napora;

ono što je živio i činio

nek pridonese dobrobiti ovoga svijeta.

Daj da ljudi što će za njim doći

cijene sve što njemu bijaše sveto,

da u svemu u čemu je velik bio

i dalje nama zbori, i sada kada je prešao u pokoj.

     U Sremskoj Mitrovici, 02. 02. 2010. godine

     Eduard Španović

Ми відростали разом

Стефан Сенешен

Ми відростали разом

      Ми жили на околиці Хорвачан, наша хата на одному горбочку а хата родини Пітка була на другому горбочку. Це було досить близько. Родина Пітків була одна патриялхална родина, прихильна до церкви. Самий їх син Стефан вже тоді відрізнявся від інших дітей своєю добротою і мудрістю. Він був завжди готовий поучувати молодших а навіть і старших від себе. Було, що хлопці любили деколи і побитися але Стефан цього не робив ніколи.

      Батьки Стефана мали семеро дітей, займалися землеробством і не були дужи багатими. Всі діти були гарно виховані і ходили порядно до церкви до Дабраку.

      Стефан був старший від мене, він гарно співав а ми в той час мали культурно-просвітеу спілку ім. Тараса Шевченка а пізніше назвали її ім. Івана Франка. Тут була і драмська секція. Ми йшли на багато змагань, до Баня Луки і далі. Стесюк вів це культурно-мистецьке товариство, він був столяр, вмів виробляти і скрипки і дуже гарно співав. До нього в майстерню ми приходили і співали, мали і драмську секцію, яка дуже добре працювали. З нею ми робили представління, їхали на змагання до Баня Луки, Прнявору, Лишні, де було тих сільських домів. Так і Стефан з нами а пізніше роботу з товариством перебрав Гіляків син. Один час і Стефан керував драмською секцією та хором.

     Всі українці приходили до тої кузьні, навіть хлопці з Лишні. Коли роспалася Сільсько-землеробча задруга, кузьна стояла порожньою і щоб хлопці робили гульки, не знаю хто з старших хлопців здогадався, так що општина дала нам ту кузьну, щоб переробити її в дім. Ми дістали з Дев’ятини якихось дубів, зробили підлоги добровільною працею мастили, впорядковували. В той час Стефан не був керівником але приходив як і інші молоді. Пізніше як і інші хлопці йшов до Срему шукати ліпшого життя.

    Про Стефана не маю жодного злого слова сказати. Він якось відріжнявся від інших,  мав інакші погляди на майбутність.

    Я там пізніше працював метрекальним службовцем а він мене запросив зробити список всіх українців з того краю, котрих я пригадував з Хорвачанів, Нового села, Поточанів і я все це зробив і йому передав.