Дуже багато людей мали нагоду впізнати о. Стефана Пітку. Найбільша частина з тих людей його полюбили. За тих, про яких не можна вжити слово, що його любили, з пивністю скажемо, що його шанували. Рідкі були ті, що його чомусь не любили, але і вони до о. Стефана зверталися з респектом і страхом. Боялися його мудрості і рішучості боронити людсьих, релігійних та національних цінностей.
Вже в перших літах свого життя він був взірцивим хлопчиком як у родині так і на вулиці, у школі та й в церкві. Його рідні брати і сестри відчували в ньому особу, яка турбується їхнім здоровям, наукою, вихованням.
Бувши вже парубком відчував, що плекання української культури у своїм оточенні є дуже важливим моментом у жбереженні національної індинтичності. Разом з своїми ровесниками здогадалися стару кузню переробити на будинок культури. Довгей час ця «кузня» була центром всіх культурних заходів українців з ближчої і дальшої околиці.
Охота дати свій внесок у збереженні і навчанні української громади у Боснії повела його навчатися у вищих школах. Гімназію закінчив у Білгороді і Загребі. Всупив до учительської школи у Боснійській Градішці але прийшов час, коли держава шукала платити за прожиток у інтернаті. Його батьки мусіли б продати одиноку корову за те і вирішив вийти з інтернату не закінчивши школу.
Стефан подається на працю до будівельного підприємства, але це його не задовільнало, отже він бажав займатися просвітницькою працею. Як йому прийшло на думку, але він подався до Загребу і вписався до Богословської семінарії.
У той час криживацьким владикою був кир Гавреїл Букатко. Владика швидко запримітив у Стефанові здібного хлопця до кожної праці та науки. Научається у семінарії а одночасно владика його переносить до богословії, де научається по прискориній програмі. Одночасно владика його посилає здати екзамен для водія і бере його за особистого шофера. Стефан тим чином вводиться у «світські люди», обїжджає майже всі українські-грекокатолицькі парафії в Босні, Хорватії та Воєводині.
Владика кир Гавреїл висвятив Стефана на священика у його рідному селі, у Дабраку. З того дня починає пожертовна праця о. Стефана на релігійному полі, яка тісно перепліталася з працею на культурному і просвітницькому полях.
Першою парафією о. Стефана Пітка була Інджія, у якій перед його приходом були люди але не було парафії. Значить він її заснував. Не було церкви. Отець Стефан призберує гроші від людей та купує хату. З великими труднощами отримує позвіл від міських властей цю хату переробити на церкву. Тому що Інджія недалеко від Білгороду, о. Стефан призначується бути і білгородським парохом. У Білгороді також не було ані церкви ані парафії. Там також куплено будинок і з нього настала церква для наших людей.
Отець Стефан був дуже цінений Владикою Гавреїлом Букатком і мабуть тому йому було призначено якийсь час свого священства перебувати за кордоном, де призбирувалися грошові пожертви для потреб Крижевської Епархії, які використані на віднову старих церков та побудову нових.
Отець Стефан переходить до СШ Америки, до Чігаго служити і знову стається і починається щось нове. У Чігаго відбувається Перший конгрес вільних українців світу (сьогодні Світовий Конгрес Українців), якого одним із засновників і учасників був і о. Стефан Пітка.
Вертається на короткий час до Інджії а тоді призначений бути парохом у Сремській Митровиці. Тут вже була і церква і парафіяни але не було культурного життя. Щоб порушити справу з мертвої точки намовляє молодих українців відвідувати семінари української і русинської мови, які відбувалися на літніх вакаціях у Хорватії. З того вийшла велика користь для українців Сремської Митровиці. У наступних роках заснований Фольклорний ансамбль «Коломийка», який як культурне товариство активне і по сьогодні. Отець Стефан також спричинився, щоб це товариство було заєрестрованим.
Коли прийшов час щоб українці Сербії взяли свої справи у свої руки то о. Стефан був одним із засновників Товариства української мови, літератури та культури Воєводини (сьогодні «Просвіта») у Новому Саді. Протягом десятка років це товариство було провідним чинником українського відродження на полі культури, просвіти та збереженні національної індентичності.
У тих роках Товариство «Просвіта» починає з випуском україномовного часопису «Українське слово» а ще важніше – починають з організуванням Літніх шкіл українознанства, а о. Пітка був головою Шкільної ради тих шкіл. Пізніше ці Літні школи починали відбуватися на Україні. Отець Стефан у добрій мірі спричинився, щоб українство у Сербії і Воєводині у тих роках постійно зміцнувалося.
Скільке мало позитивного впливу на тутешніх українців, коли зявилася можливість бачити у своїх осередках культурних колективів та дивитися на прикрасні українські танці та пісні. Отець Стефан більше разів організуав гастролі тих ансамблів. Він також кілька разів організував поїздки людей на Україну, відвідати паломницькі місця.
І на кінці, як у державі щось змінилося на краще щодо відношення до національних меншин, коли було потрібно зорганізувати громаду, щоб призберати потрібне число підписів від яких залежало чи українці матимуть свою Національну раду, тоді о. Пітка підніс великий тягар і це закінчилося позитивно.
Сьогодні українці Сербії мають свою Націнальну Раду, яка заступається за їх перед державою по всіх питаннях. Сьогодні українці Сербії мають свої культурні товариства, навчаються української мови у початкових школах, мають Літні школи, фестиваль української культури, фестиваль дитячої творчості, україномовіні передачі по телебаченні, українські передачі по радіо, газету на українській мові, дитячий часопис на українській мові. Все це оможливилося з поміччю Національної ради.
Останього вечора у житті о. Стефана у його домі сиділи керівники Товариства «Коломийка» і домовлялися з ним кого пропонувати за нового голову Національної ради бо попередній відпросився від тої посади. Наступнього ранку у неділю розмовляв з керівниками Національної ради з Нового Саду через телефонну трубку про те саме питання. Того самого ронку перед Службою Божою о. Стефан Пітка зненацька помер у парафіяльному домі.
Вістка про смерть о. Стефана шокувала всіх, несподіванка, велика втрата, порожнеча, багато планів запланованих у своїй думці він сам вже не міг здійснити але на щастя про них розмовляв з своїми однодумцями, які постаралися продовжити діяти у напрямі у якому і о. Стефан Пітка йшов.
Життя працьовите, засичене труднощами, поповнене мріями і не марно прожити а все на славу Богові і своєму українському народу.
Бог нагородить його за працю на зверненні людей до віри, для пошерення слави Божої і спасіння багатьох душ. А ми? Ми не сміємо забути його великі діла на полі збереження національної індентичності. Нам треба на якейсь спосіб віддячитися йому. Я окремо відчуваю потребу зробити щось для нього тепер бо Він для мене зробив так багато у минулому часі. Нехай ця монографія буде від мене велика подяка о. Стефану Піткі.
Петро Ляхович
Нема коментара:
Постави коментар