Духовний наставник українського народу на території колишньої Югославії

«Нова думка», Часопис Союзу Русинів і Українців Хорвації, Вуковар, но. 149 - 2009 р.

Павло Головчук

До 75-річчя з дня народження отця Стефана Пітки

Духовний наставник українського народу на території колишньої Югославії

      Отець Стефан Пітка - видатний священик, громадський діяч, духовний наставник українського народу  на території колишньої Югославії. Народився він у селі Дабрак (Боснія) 28 лютого 1934 року в багатодітній родині Пітка Володимира та Софії. Початкову школу о. Стефан закінчив у селі Поточани,  гімназію - в Білгороді та Загребі, згодом навчався в учительській школі у м. Боснійська Градішка, а богословські студії закінчив у Загребі. Після закінчення військової повинності Стефан поступає до Греко-католицької духовної семінарії, а згодом і на богословські студії. 2 серпня 1964 року в церкві в Дабраку крижевський владика  Гавриїл  Букатко рукоположив його у сан священика. В липні 1965 р. о. Стефан засновує парафію української греко-католицької церкви в м. Інджія  (Сербія). А через деякий час, дякуючи його старанням, там була збудована церква. 1966 року о. Стефан засновує українську греко-католицьку парафію в Білгороді і, купивши будинок, пристосовує його для церкви. 1967 року о. Стефан поїхав у Чікаґо (США) на парафію св.Володимира і Ольги.

     Отець Стефан - засновник та учасник Першого Світового Конгресу Українців (СКВУ) у Нью-Йорку, єдиний представник тодішнього східного блоку Європи.

     Деякий час він працював на українських греко-католицьких парафіях у Торонто і Саскатуні (Канада). Згодом о. Стефан повертається на службу  до Інджії, а в липні 1973 року переходить на парафію до м. Сремська Митровиця. З 1979 по1982 р. отець Стефан був парохом  Катедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці та Святого Апостола Андрія Первозваного в Мюнхені (Німеччина). А потім знову повернувся  в Сремську Митровицю, де й служив до останніх днів свого життя. Отець Стефан був активним учасником діяльності ансамблю “Коломийка”, який пізніше переріс у Товариство плекання української культури. Також був одним із засновників Товариства української мови, літератури і культури “Просвіта”. Взявши на себе різні обов’язки, активно залучав молодь до культурної праці, приділяв багато уваги роботі з дітьми.

     Організовував і очолював літні школи українознавства. Навчав дітей катехизму і завжди мав велике розуміння до потреб молоді. Організовував паломництва по відпустових  місцевостях в Україні, був одним із організаторів поїздки молоді в Україну під назвою “Слідами предків”. Запрошував на гастролі культурно-мистецькі товариства з України. Безмежну вдячність висловили о. Стефану діти з України, що постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи, які завдяки його старанням мали змогу покращити своє здоров’я у Воєводині. Багато зусиль доклав отець Стефан до організації та діяльності Національної ради української національної меншини в Сербії і Чорногорії.

     Отця Стефана Пітку люди пам'ятають, як відданого священика, активного громадського діяча, щирого українця та добру людину.

     Отець Стефан відійшов до Господа по вічну нагороду 8 червня 2003 року, але пам'ять про нього живе в серцях людей, які його знали і шанували.

Розказав Іван Пітка, рідний брат о. Стефана Пітки

Розказав Іван Пітка, рідний брат о. Стефана Пітки

     Батьки були землеробники. Батько походив з Золотої Слободи, з України. Прийшли 1900 року до Хорвачанів і тут наш батько народився. Батьків батько мав іще три брати. Один залишився на Україні, один пішов до Франції, один до Америки а один до Боснії.

      Наше село було переважно українське але також у селі і околиці жили серби. Так що ми жили і виростали і виховувалися меже українцями і сербами. Наші батьки вчили нас, що зі всіма треба жити добре, мати пошану до кожного чоловіка, так що наша сімя не мала ніколи ніяких проблемів з сусідами або з другими людьми у околиці і як я згадую їх люди любили, окрему пошану мали до брата Стефана.

      Саме виховання дітей було в тому напрямку, віра, церква обовязково, максимально плекалися українські звичаї.

     Мій брат о. Стефан Пітка був перша дитина від нас дев’яторо дітей у наших батьків Софії і Володимира. Як найстарший брат він був для нас як другий батько як по ауторітеті так і по своїх мріях для всіх нас. Він про нас всіх думав, журився і про всіх нас думав і тішився коли одне з нас мало причину тішитися і журився про кожного з нас коли щосьне пішло добре було кому з нас. Я як наймолодший брат багато навчився від моїх братів а окремо від брата Стефана, наприклад- «Не роби нікому те, що ти не хотів би щоб тобі робили.» Як брат Стефан був вже студентом я був у початковій школі. Коли б в літі він прийшов звичайно на феріє ми працювали разом, я як помічник, чи то на поле жати, молотити соняшник, вязати, продавати, чи там друге щось на поле робити або будувати, мурувати хату, хліви тощо... Були то тяжкі роботи але ми то не відчували так. Робилося від раня до вечора, робилися всі роботи від плуга до сапи, до хліба, від сапи до хліба, від льону до полотна, від коноплі до шнурка. То наші люди робили а діти мали повний внесок у тих роботах.

     Стефан як надзвичайно інтелегентна дитина був примлений до ґімназії у Босанській Ґрідішкі з бесплатним перебуванням в інтернаті. З тої ґімназії рекрутувалися майбутні просвітні робітники для нової власті. У яких умовах там жилося гарно описав його товариш з інтернату Борис Небесний. Він у своїм тексті описав одну епізоду з їхнього життя.

      Через тяжкі матеріяльні обставини у державі перед останнім семестром принесене рішення, що батьки мусять платити інтернат до закінчення школи. Наші батьки не мали заплатити бо потрібно було продати останню корову. Стефан тоді відпущений, бо було багато дітей а одна корова. Пізніше Стефан розмовляв з батьками, була б дуже велика біда. Для нас було б дуже значне як би він став учителем у той час. Мижи тим корова була тільки одна а дітей багато.

     І як його відпустили з того інтернату мусіли пішки прийти з Босанської Ґрадішки додому – 50 кільометрів. У тяжких обставенах батьків, багато дітей – хліборобів, Стефан тимчасово відходить на сезонські роботи. Так приучився робити на будівлі, відходить до Сремської Митровиці і працює майстром – тесляром. Потому переходить до Білгороду до підприємства «Трудбенік». Де не був і куда не йшов, завжди думав на свою сім’ю і на українську громаду. Він ніколи не фоворізував фамілію, я так відчуваю, ніколи б не поставив мене перед тебе, якщо це не правильно. Підучував нас як треба робити і як треба учити, окремо давав акценат на те, як треба учити. Я не дуже любив вчити то він любив мене по троха пропитувати. Мені то було дуже добре бо я тоді добре запамятаю. У школі професор спитає, я сі зараз являю і він сі здивує як я то так добре знаю. Тоді питає мене звідки я то знаю, скажу, я сі то навчив, так що я деколи мусів троха і зюрихати, прщверцуватися. То для мене було добре, все сі витягне з контексту, запитає чи знаєш, знаю. Діти сі колись і не вчили вдома, що запамятаєш в школі, все. Я тоді це так пласіраю, це мені підносило реноме, зараз скакав.

     Так я його доживав як дитина як брата. Як сі він відносив до нас до родини. За першу платню, яку дістав то він нам по щось купив за свята, за Великодні, я дістав майку, і сьогодні пам’ятаю як вона виглядала і що ми значила. Я тоді дістав майку, яку ніколе не забуду. Стефана не цікавила тільки фамілія, не клав її на перше місце, його цікавила і громада, цілий український народ понад усе.

     Напустив роботу у Білгороді, пішов до семінарії у Загребі. Як там опходився гарно описав о. Іван Барщевський. 19.. року він висвящений у Хорвачанах. Приосвящений владика кир Гавреїл Букатко його висвятив на священика. Як священик з поміччю кир Букатка засновують порафію у Інджії, багато труднощів, багато дозвілів, багато заборонів локальної управи, локального комітету, крайового комітету і так далі. Проблеми вирішені, церква збудована і так далі. Це вже досить добре описане (у наступних текстах). Церква закінчена завдяке гідних людей у Інджії, парафіян. Його праця з тим не закінчилася, отримує контакти з багато утіцайних людей українсько діаспори. Приїздили з різних боків, з Америки, з Канади і так далі, розпитуються про Інджію. Значні контакти мав з діаспорою Америки і Канади. Забеспичив стипендії за студентів з Югославії, котрі тут студювали, для їх шістьох. Він посилає значне число хлопців до малої семінарії до Риму, організує будову першої української школи у селі Дев’ятина у Босні. Ця школа була збудована завдяки йому, від ідеї, ініціятиви. Я знаю як це йшло від самого початку бо йшов з ним до горе. Тут був включений народний післанець Івіца Сваток з Прнявора, також люди з «Просвіти». Один наш студент архітектури Іван Бережницький з Америки  (здається) зробив проект. Той проект засвоєний і на покладанні каміня (темельця) були ми разом і також, коли вікривана школа. Був також перший український дім. Як то було. Зорганізувалися у товариство, шукали від општини. Було проблемів, там-сюди, було обіцяне, буде так- буде сяк, на кінці не було нічого. Тоді йому прийшло на думку, була одна напущена кузня і вони домовилися цю кузню переробити в дім, питали в општині, їм општина дала. Вони її переробили все робочою акцією. Це було на далеко пізнате. Так залишилося ім’я того дому «кузня». Приходили українці зі всіх боків, дівки, хлопці. Тут робили гульки, представління, тут вчили і все що йшло з тим.

     Завдяки йому куплена церква у Білгороді Він і Владика кир Букатко. Вони купили будинок, найбільше завдяки тій американській діаспорі. Був це гарний будинок але досить старий. Тут були француські монахи, які збудували церкву. Церква була тільки збудована з цигли, не було нічого більше ані всередині ані довкола а була велика. Вони не мали більше грошей, щоб це закінчити. Зробили так, щоб продати той будинок, який був попри цю церкву, щоб її закінчити з отриманеми грішми. Як закінчуть церкву, тоді вони перейдуть до нової церкви а цей будинок дадуть українцям. Так це і зроблено і так перейшло до вживання українців. Я думаю що першим парохом був о. Біляк. Як церква передана українцям на користання, владика кир Букатко був вже помер а його заміним вдадика кир Славомір Мікловш. Тут вже прийшло до якоїсь зміни. По декрету кир Славоміра тут прийшов за пароха о. Андрій Паньків, священик з Липовлянів. В добрій мірі це не були добрі рішення владики кир Славоміра. Він його післав у Білгород. Але було так, маєш церкву, не маєш хату, не маєш де жити і людей не пізнаєш. Тоді вирішив, буде в Інджії помічник а у Білгороді парох. Перше, коли в Інджії, то не там, друге не було добре на цю малу парафію у Інджії додати і другого священика. Один старий, другий молодий, люди зачали обертатися до молодого а старий злоститься. Парохом у Інджії у той час був о. Біляк а помічник о. Паньків і як парох за білгородську парафію. О. Стефан Пітка у той час був за кордоном. Цей стан іще тягнувся так, пізніше, коли в Інджії був вже парохом о. Адам, йшов раз на місяць до Білгороду. Тоді кир Славомір продав цю церкву у Білгороді знова римокатоликам. Це певно знаю, бо бачив документ, де пише, що церква продана і за ці гроші зробив помешкання де тепер мешкає теперішній парох а зробили домову з римокатоликами користатися ійхньою церквою наступних сто років.

     Як він був у Америці, як ті домови йшли я не можу тепер сказати але в загалі там діаспора пропонувала що щось треба зробити і вони це зробили. Отець Стефан мав участь у заснованні. На першому Світовому Конгресі Українців він є на знимці у горішних рядах між засновниками- коордінаційній раді.

Сім’я Пітка доки батьки були живі. Батько Володимир перший помер. Батьки Володимир і Софія довго жили у шлюбному житті. Вони навіть влаштували золоте весілля – 50 років спільного життя.

Мої спогади про світлої пам’яті о. Стефана Пітку

Петро Ляхович

Мої спогади про світлої пам’яті о. Стефана Пітку

     З перших днів,  від коли о. Стефан Пітка став парохом греко-католицької церкви Вознесення Господнього у Сремській Митровиці, він частинько приходив до нашого дому, до сім’ї Івана і Марії Ляхович. О. Стефан мого батька називав вуйком а з того я зрозумів, що я з ним двоюрідний брат. Моя мама Марина о. Стефана дуже шанувала і в церкві у Службах Божих мала значну роль, була видучим співаком у церковному хорі.

     Я з моїх перших спогадів пам’ятаю о. Стефана Пітку як молодого чоловіка з чорною борідкою і ще з того часу мені у пам’яті бачу його осміхнене обличчя і позитивну людину, яка завжди готова до приємної розмови.

     Багато більше для мене значні пізніші роки, коли він мене післав до Риму на навчання у Українській Малій Семінарії. Навіть не потрібно говорити які я там мав умови для навчання і що все навчився. Вже у семінарії я став свідомим українцем, навчився добре української мови, збагнув славну і тяжку історію українського народу. Вже там я прочитав багато українських книжок про козаків, про їх славні бої і проти кого боролися і від кого звільняли свій народ. Я полюбив українську літературу, пісні, танці, красу українських звичаїв.

     На всьому цьому я і сьогодні відчуваю вдячність до о. Стефана а коли пригадаю собі що все я там бачив у Вічному місті: всі історичні будинки, залишки старого Риму, церкви, Катедраль св. Петра у Римі, більше разів побував у Папській державі Ватикані, співав у хорі Малої семінарії Служби Божі по Радіо Ватикан, котрих слухали наші люди в Україні і Європі. Я більше разів мав нагоду бачити Святішого оця Папу Римського, навіть ми семінаристи зробили спільну знимку з Папою, але мене на знимці не видко бо нас було багато. Для мене це ласка Божа, бути з Найсвітлішої пам’яті Преосвяченішим Кардиналом і Патриярхом УГКЦ кир Йосипом Сліпим і брати участь у спільній Службі Божій, а також бути присутнім, коли посвячувався український Собор св. Софія у Римі, коли зібралося на тисячі українських паломників з цілого світу.

     Як це буває у семінаріях, раз на рік провадилися реколекції для семінаристів і можете думати як я почувався, коли бачив, що одного року прийшов о. Стефан Пітка викладати нам релігію під час тих реколикцій. Кілька уроків за чергою ми седіли у церковці а о. Пітка на переді седів і говорив. Він так уміло тримав нашу увагу напружену і проповідував все вживаючи приклади з життя. Нам на тих уроках ніколи не було скучно і завжди дивувалися, як скоро вони проходили.

     У пізнішому житті, коли з мого священства не було нічого як провиною інших а зараз думаю і моєю, будучи на Богослужіннях у Сремській Митровиці, найцікавіші частини Служби Божої були проповіді о. Стефана Пітки. Крім надхниного проповідування про віру часто користався прикладами з життя і кожний парафіянин міг дістати пряму науку. Багато разів мені здавалося, що у своїх проповідях о. Пітка звиртається точно особисто мені а штука в тому, що і інші те саме відчували. Проповіді завжди тривали з 20 до 30 хвилин а кожна була інакшої від інших. Мені і тепер ще жаль, що ми не знімали ті проповіді, тепер мали б гарну збірку доброї поуки.

      Тут на цьому місці мушу згадати намагання о. Стефана порушити культурне життя у Сремській Митровиці на один окремий спосіб. Він на якейсь спосіб запрошував українських ансамблів виступити у Сремській Митровиці. Маю відео-запис з одного такого виступу. 29 травня 1997 року у міському театрі ім. Добріца Мілутінович представив ціловечірний концерт Ансамбль танцю і пісні «Зарево» з м. Донецьк, Україна. Зал театру був переповниний а глядачі щиро вітали український ансамбль, який нагородив їх прекрасними танцями і піснями. Вони зверталися до глядачів українською мовою а перекладав о. Стефан Пітка. На кінці концерту представники міського уряду подякували гостям і обдарили їх принагідними подарунками. Такий жест о. Пітки додав сили митровацьким українцям і пригадав їм яка гарна українська культура. Іще один такий жест мені залишився у пам’яті але не пригадую коли точно це було але знаю, що було пару років перед цим концертом. Отець Пітка запросив до Сремської Митровиці Капелу бандуристів, які дали концерт у грекокатолицькій церкві Вознесення Господнього а члени цієї капели ночували по українських домах. Це могло бути на Різдво, бо коли до нашого дому прийшли кілька членів, пригадую, що прекрасно колядували.

      О. Стефан Пітка приманив мене до культурної праці і ввів мене у коло українських активістів Воєводини. Я став активним у Товаристві української мови, літератури і культури Воєводини (пізніше «Просвіта»). Пізніше о. Стефан мене заохочував і помагав відновити активнвсть «Коломийки» у Сремській Митровиці. Багато репетицій ми мали у домі о. Стефана і нокили не відчули, що йому це прекро.

      Нечислинно разів я сидів з о. Піткою у його домі і просто відчувався ніби вдома, у приємній розмові з чарочкою або кавою, яку часто варив сам о. Стефан. Він радів кожній людині, яка заходила до його дому і багато разів бачив з якою повагою до нього приступають люди навіть і значні посадовці з міста.

      Багато разів о. Стефан говорив зі мною про проблеми парафії, про те, як він вимагав від держави, щоб повернули відабране майно парафії. Була рініше одна хата, яку називали «Русинський дім» а належала до парафії ще перед прибуттям о. Стефана. Її було відібрано ще за часів комуністичної влади. Він мріяв, що той дім моглося користати на культурні потреби але державні власті ще і по сьогодні не повернули ций дім. Поза межами церковного подвір’я також раніше відібраний кусик землі, який належав до парафії. Отець Стефан навіть подавав скарження до суду вимагаючи повернення того кусика землі, мріячи, що одного дня тут можна збудувати якийсь будинок, який також добре здався б на потреби церковного і культурного життя парафіян. Я певно знаю, що о. Стефан сирйозно думав про завалення старої шопи у церковному подвір’ї та на її місці збудувати будинок- зал для ріжних потреб парафії. Він для цього навіть і кошти готував але несподівана його смерть не дала можливість ані почати із здійсненням цього задуму. Кілька років по смерті о. Стефана парафіяни разом з новим парохом о. Михайлом Режаком почали і збудували прикрасний зал, який тепер користають парафіяни на ріжні церковні, громадські і культурні потреби.

Петро Ляхович з мікрофоном а о. Стефан Пітка дивиться на нього.

      Найбільше отцю Стефану я вдячний що вже два рази побував в Україні. Що я там все бачив, які значні місця: Львів, Собор св. Юра білля гробів Патріярхів Андрея Шептицького і Йосипа Сліпого, Зарваниця, Почаївська лавра, Личаківський цвентар у Львові, білля гробів значних українців, відвідав багато природних музеїв як «Шевченківськмй парк» у Львові а такий подібний і в Ужгороді. Я відчув дух України і ходив по землі, де народилися мої пращурі.

     Коли нам прийшлося призбирувати підписи для реєстрації українського культурного товариства то я просив дати підпис і о. Стефана а він на це відповів: «Я на це чекаю роками!» і зараз знайшов свою особисту картку, щоб я переписав його дані а тоді ще й підписав. О. Пітка розумів, що нам у Сремській Митровиці конче потрібне товариство але не бажав на це нас силою нагнати але чекав, щоб це народилося саме і тоді буде більше вартувати і певніше обстоїться. Нас двох навіть радилися яке ім’я дати товаристві.

     Тої неділі, коли сталася та сумна подія, смерть о. Стефана, я звичайно рушив до церкви на Службу Божу і вже по дорозі мене сповістили про смерть нашого пароха о. Пітки. Я тоді ще більше поспішив і швидко прибув до дому о. Стефана а він вже лежав у своєму ліжку. Ми його вбрали у священичі рези і стояли біля нього незнаючи що далі робити. Тоді прийшов о. Едвард Шпанович, парох римо-католицької церкви і розповів нам як він прибіг, коли до нього прибігла господиня Любка і сказала, що о. Стефан вмирає. Він ще застав о. Стефана живого і дав йому розрішення а за це о. Стефан його нагородив щирою усмішкою і з святим спокоєм на лиці відійшов у зустріч вічності і Богові, якому посвятив всі свої людські сили і ціле своє життя ширив любов до Бога і ближнього.

      Ми тоді пішли з о. Едвардом до церкви, а прибули вже і всі інші парафіяни, помолитися, щоб Бог нагородив о. Стефана вічним життям за всі його заслуги, бо нам залишилося тільки на такий спосіб віддячити нашому доброму пароху о. Стефану Піткі.

     Я і тепер коли роблю щось на полі нашої культури і церкви, часто запитаюся, що б на це сказав о. Стефан, чи був би вдоволиний і що ще порадив би як щось зробити. І часто відчуваю ту порожничу, не щоб шукати поради і помочі, бо багато того ми навчили від Нього за життя, але поділитися радістю, коли щось нам вдалося добре зробити. 

veleč.Edvard Španović

o. Stefan Pitka

     Poznanstvo sa o. Stefanom je od moje rane mladosti, tj. od njegovog dolaska za župnika u Sremsku Mitrovicu. Uvijek mi je bila radost i korist od susreta s njime. Posebna radost i korist je bila kada sam 1999. godine došao za župnika u Sremsku Mitrovicu i nasatvio prijateljevanje i suradnju s o. Stefanom na istom pastoralnom polju. U o. Stefanu sam imao dobar uzor i veliku pomoć. Njegovi savjeti i iskustvo su mi zlata vredjeli. Iako bih imao razloga i potrebe i ovom prilikom reći koliko mi je osobno o. Stefan značio posvjedočit ću što je on značio svojim župljanima, svom narodu i svima koji su ga poznavali.

     o. Stefan kao čovjek i kao pastir odlikovao se osobitom ljudskom toplinom, ljubavlju, jednostavnošću, skromnošću, požrtvovnošću i predanošću u Božjoj službi. Godine nakon njegove smrti nisu izbrisale uspomenu na njega u srcima onih koji su ga poznavali. O. Stefan je bio otvoren i komunikativan, sposoban slušati i čuti čovjeka. To ga je činilo bliskim ljudima u Crkvi i izvan Crkve. Ostavio je vidljivo svjedočanstvo ljubavi i predanosti svojoj službi, svom narodu.

     Parohijski dom je bio mjesto gdje su mnogi rado dolazili.

     o. Stefan je bio uvijek susretljiv i razgovorljiv. Gotovo da nije bilo teme o kojoj se sa o. Stefanom nije moglo razgovarati. I uvjek bi se imalo nešto novo čuti.

Poteškoće i neugodna iskustva skrivao je u sebi, i teško se moglo prepoznati na njemu i na njegovom licu. Ali je zato srce stradalo. Imao je planova i želja ali ga je iznenada zatekao Gospodnji poziv. Uvijek se radovao svećeničkom zajedništvu, pa tako i tri dana prije svoje smrti, na dan crkvene slave, Uzašašća Gospodnjeg. U nedjelju... dok sam se spremao za misu došla je do mene hitna poruka da je panocu Stefanu pozlilo. Uzevši sv. pomast i u nekoliko koraka dotrčao sam do parohijskog doma gdje sam u kuhinji našao panoca koji je bio na putu za vječnost, te sam mu podijelio sv. Pomast i odriješenje od grijeha. Bio sam, kao čovjek, veoma žalostan zbog iznenadne smrti o. Stefana, dobrog mi prijatelja, i opet sretan da sam u trenutku njegove tjelesne smrti mogao biti uz njega i podijeliti mu sv. sakramente i pripraviti ga za odar, upravo onako kako mi je nekoliko puta rekao i zaželio za slučaj svoje smrti.

     Promatrajući svećenički život o. Stefana na poseban način se može na njega prijeniti razmišljanje kardinala Suharda:

Vječni paradoks svećenika!

On nosi u sebi suprotnosti! Cijenom vlastitog života pomiruje u sebi vjernost Bogu i vjernost čovjeku, u istinu ništa nije tako slabo i jako kao svećenik. Nema u svojim rukama ni političkih sredstava, ni financijskih izvora, ni snagu oružja, čime se svi drugi služe da bi osvojili zemlju. Njegova je snaga baš u tome da je razoružan i da sve „može u onome koji ga jača“. Nezavisan i nenavezan ni na što ide k onima koji trpe, koji su u neznanju, koji padaju. Ništa nije tako maleno, tako prezreno, toliko napadano u povijesti kao svećeništvo. A ipak ljudi kleknu pred njim na koljena. Dobro to znaju oni koji bi zauvijek htjeli pomesti sa zemlje Crkvu Božiju. Do konca vremena svećenik će biti najviše ljubljen i najviše mržen među ljudima. Najviše urastao u zemaljsko i najviše ga nadilazi. On je najbliži brat i jedini protivnik. Do konca vremena njegov misterij – koji je u njemu samom zagonetka vrijedna svakog poštovanja – probijat će gustoću događaja i civilizacija i bit će veliko svjedočanstvo nevidljivoga Kraljevstva. Svećenici to znaju i kad prvi put ulaze k Oltaru i nije im nepoznato da će do svoje smrti biti znak protivljenja, svjetlo za sinove svijetla, tama za sinove tame.

о. Стефан Пітка і величасний о. Едвард Шпанович у грекокатолицьцій церкві.

Величасний о. Едвард Шпанович і о. Стефан Пітка у римокатолицькій церкві

      

Zajedno s ostalima koji su o. Stefana poznavali, volili i poštovali želim moliti:

Zahvaljujemo ti Gospodine Bože,

za o. Stefana koji nam bijaše blizak i drag,

a koji nas je iznenada napustio.

Zahvaljujemo ti na svemu prijateljstvu

što nam je od njega poteklo,

za mir koji je unosio među nas;

zahvaljujemo što se kroz patnju

naučio poslušnosti

i što je u mjenama ovog nestalnog života

zavrijedio da ga poštujemo.

Molimo te,

ne daj da se izgubi išta od njegovih napora;

ono što je živio i činio

nek pridonese dobrobiti ovoga svijeta.

Daj da ljudi što će za njim doći

cijene sve što njemu bijaše sveto,

da u svemu u čemu je velik bio

i dalje nama zbori, i sada kada je prešao u pokoj.

     U Sremskoj Mitrovici, 02. 02. 2010. godine

     Eduard Španović

Ми відростали разом

Стефан Сенешен

Ми відростали разом

      Ми жили на околиці Хорвачан, наша хата на одному горбочку а хата родини Пітка була на другому горбочку. Це було досить близько. Родина Пітків була одна патриялхална родина, прихильна до церкви. Самий їх син Стефан вже тоді відрізнявся від інших дітей своєю добротою і мудрістю. Він був завжди готовий поучувати молодших а навіть і старших від себе. Було, що хлопці любили деколи і побитися але Стефан цього не робив ніколи.

      Батьки Стефана мали семеро дітей, займалися землеробством і не були дужи багатими. Всі діти були гарно виховані і ходили порядно до церкви до Дабраку.

      Стефан був старший від мене, він гарно співав а ми в той час мали культурно-просвітеу спілку ім. Тараса Шевченка а пізніше назвали її ім. Івана Франка. Тут була і драмська секція. Ми йшли на багато змагань, до Баня Луки і далі. Стесюк вів це культурно-мистецьке товариство, він був столяр, вмів виробляти і скрипки і дуже гарно співав. До нього в майстерню ми приходили і співали, мали і драмську секцію, яка дуже добре працювали. З нею ми робили представління, їхали на змагання до Баня Луки, Прнявору, Лишні, де було тих сільських домів. Так і Стефан з нами а пізніше роботу з товариством перебрав Гіляків син. Один час і Стефан керував драмською секцією та хором.

     Всі українці приходили до тої кузьні, навіть хлопці з Лишні. Коли роспалася Сільсько-землеробча задруга, кузьна стояла порожньою і щоб хлопці робили гульки, не знаю хто з старших хлопців здогадався, так що општина дала нам ту кузьну, щоб переробити її в дім. Ми дістали з Дев’ятини якихось дубів, зробили підлоги добровільною працею мастили, впорядковували. В той час Стефан не був керівником але приходив як і інші молоді. Пізніше як і інші хлопці йшов до Срему шукати ліпшого життя.

    Про Стефана не маю жодного злого слова сказати. Він якось відріжнявся від інших,  мав інакші погляди на майбутність.

    Я там пізніше працював метрекальним службовцем а він мене запросив зробити список всіх українців з того краю, котрих я пригадував з Хорвачанів, Нового села, Поточанів і я все це зробив і йому передав.

Спогади Івана і Софії Писанюк про о. Стефана Пітку

Спогади Івана і Софії Писанюк про о. Стефана Пітку

     Іван Писанюк, людина дуже порядна, що неділі і в празники відвідує Служби Божі, завжди готовий помогти все що потрібно поробити в парафії. Він тепер вже старший чоловік, на пенсії, має гарну впорядковану господарку, обробляє землю своїм тракторчиком і дуже є популярною людиною між іншими парафіянами. Всі його шанують і поважають.

     Іван: Я знаю про о. Пітку ще з того часу, коли він був молодим робітником у будівильному підприємстві «Трудбенік» з Білгороду, яке в Сремській Митровиці будувало одну фабрику. Він тоді напустив цю роботу і перейшов до Загребу на священичі науки.

     Знову стрінувся з ним, коли він прийшов бути парохом до Сремської Митровиці на місце о. Мирона Гірйоватого, який пішов десь далі. Я у той час не відвідував церкву дуже часто, але з часом почав йти все частіше. Отець Стефан мав одне поле землі і я йому орав це поле з моїм тракторчиком. Як час далі проходив, я все частіше відвідував церкву бо о. Стефан приманював нас на один особистий спосіб. Він умів з кожним з нас порозмовляти, пожартувати, порадити і ми все більше його полюблювали. Ми все більше співпрацювали коло відновлення церкви і церковного дому і всього іншого. Пізніше він завжди приходив до мене до моєго дому на іменини і всім було цікаво з ним і всі його полюбили, не тільки парафіяни, але всі хто його хоч трохи пізнавав.

Отець Стефан Пітка у гостях у Івана і Софії Писанюк.

     Софія: Я його так пригадую. Коли він вже прийшов на парафію, до нас приходив часто. З нами розмовляв по дружньому. Любив до нас приходити, любив жартувати. Ми з о. Стефаном їздили вУкраїну, до Львова. Була така пригода, що ми запізнилися по дорозі і ти люди, що нас чекали, щоб нас приймити на нічліг розійшлися, нас не дочекали. Отець Пітка як це бачив десь пішов і за короткий час повів нас до якогось інтернату, де нас прийняли і дали нам кімнати, щоб переспати ніч. Такий він був, легко знаходив рішення. Далі вже було в пор’ядку. Рано зберемося до церкви на рінішну Службу Божу і тоді йшли далі відвідувати монастирі. Покійний о. Воротняк водив нас по Україні, ми були в нашому Соборі у Львові у церкві св. Юра, там була та друкарня, де працював о. Йосафат.

     Я пізніше брала участь у чишченні церкви, йшли так один день в тижні, а отець нас завжди частував, горівки троха випєм, давав кексів, шоколаду, як приходили ті пакунки з поміччю, то він нам дасть по пляшці оливи чи щось інше. Після роботи зайдемо до хати а отець з нами порозмовляє, пожартує, почастує, нарозповідає.

     Отець Стефан знав дуже добре промовляти, проповідувати.

     Не можу тепер всього пригадатися, але було всього, багато були разом. А того дня як отець вмер, я зайшла до церковного подвір’я  а там вже було кілька чоловіків і я до них заговорила «Слава Богу». Вони показують бути тихо, питаю «Чому?». Кажуть «Отець умер». «Як, що?» питаю, не можу вірити. Всі стоять, мовчать, а я хочу бачити отця. Перше мене не пускали, кажуть «Там вбирають отця, там і о. Едо». Все-таки я увійшла, отець лежить на ліжку, вже його вбрали. Я не могла вірити, що отець вмер, доки його не бачила. Мені здається, що о. Пітка був для мене як рідний тато, мені так було жаль, я думаю, що ані за своїм рідним татом так не плакала. Це щось сильніше від людини, це почуття, цю любов, яку дожили з ним. Було такого, що я до нього йшла пожалітися, мала я і проблемів, багато чого я йому довірила а знав на все сказати, знайти відповідне слово, потішити, повернути в життя, повернути надію. Знав сказати, порадити, не знаю чи буде ще таких, яким він був.

     Коли ми їздили де небудь так його всюди гарно приймали, виходили перед нього, дочікували, він знав приступити до кожного, чи то був священик, чи якейсь пан, чи проста людина, кожному сказати гарно слово і тому всі його любили і шанували. Такий чоловік тільки такий може вродитися, це не може кожний. С ким він стрічався хоч один раз, вже його пам’ятали по добру і мудрости. Цікаво, що всі так відчували, всі його мали за рідного, а він і цілу громаду тримав в купі. Знаходив часу і хворих відвідувати у шпиталі. Я, коли була в Канаді, всі питали «як ваш отець?», про нього знали всі українці в світі. Він, де не був, всюди залишав позитивний слід, його пам’ятали.

     Один раз споминав, що ми маємо церкву і у Білгороді, йшла якась мова про це, сказав, що її мусіло б відремонтувати, щоб і там люди мали свою церкву. Я про це більше не знаю. ( Було мови, що о. Пітка купив в Білгороді один покинутий француський монастир і мріяв його відновити і започаткувати грекокатолицьку парафію. Було чути пізніше, що ций монастир пізніше продав владика кир Славомір Мікловш, але це не потверджено. Прим. автора.) Він багато разів споминав і церкву у Інджії і журився про молодого пароха о. Петра Дудку і навіть споминав, що він міг би бути парохом в Білгороді.

     Наша парафія тримається добре, як її залишив о. Пітка, але чи знайдеться ще такого священика не знаю, дай Боже.

Діяльність о. Стефана Пітки і писані тексти у газетах і часописах ще за життя

Християнський калєндар 1979 р. – Вікаріят Воєводини, Криживська Епархія, Руський Керестур

Нові Вікаріяти Криживського Єпископату

     Для полекшання керуванням Крижевським Єпископатом, яке теріторією найбільше у нашій країні з різноманітністю мов і національностей та своєрідністю окремих частин, керування Епархією поділене по теріторіяльних принципах.

     (..........)

     За Боснійського – Славонського Вікаря іменований Всеч. О. Стефан Пітка, Єпескопський Вікаріят у Сремській Митровиці.

     (..........)

                                                           Дня 11 травня 1978. року

                                                           Преосв. Надвладика

                                                           Др. Гавриїл Букатко

Памфлет грекокатолицької церкви Вознесення Господнього у Сремській Митровиці, в грудні 1988 року.

о. Стефан Пітка

(переклав Петро Ляхович)

Дорогі віруючі, дорогі сестри і брати!

     Цей цілий рік був в знаку нашого християнства, в знаку відзначення 1000 літ від тої славної події 988 року в місті Київ, теперішньою столицею УССР. Того року великий князь Володимир прийняв, тобто виголосив християнство офіційною релігією цілої своєї держави. Тодішня держава князя Володимира займала і об’єднувала всі території, де жили східні славяни, Русь-Україна.

     В цілому світі, де живуть наші співнародники, протягом десятка років робилися підготовки для святкування тисячліття нашого християнства. Історики студіозно вишукували всі обставини і причини прийняття християнства і розвиток християнськох культури протягом 100 літ. Художники намагаються історичними творами отілотворити цей ювілейний рік. Створилися великі хори, які виконують твори, старих і нових композіторів, призентують світові нашу музичну культуру і свідоцтво нашого християнства.

     В багато славних церков-катедраль були правлені наші богослужіння за наших і інших вірних, з присутністю високих церковних і державних достойників. В багато столиць Європи, Америки, Канади, Східної Америки і Австралії, в країнах, де християнство вживає всі свободи.

     Центральна урочистість для цілого світу відбулася у вічному місті – Римі з учашцю святішого оця папи Івана-Павла ІІ. Святіший отець присвятив нам два цілих днів. В ті дні виголосив більш проповідей і промов. Більш світських телестанцій транслювали цілу програму ювілейної урочистості в Римі. Зроблені і відео-фільми. Святіший отець випустив спеціяльний лист-посланство намінене нашому народу із заголовком: «ВЕЛИКИЙ ДАР ХРИЩЕННЯ».

     У нашім, Крижевачкім єпископатв, також приготовлялися до святкування. Зроблено багато добрих заходів. Відбулися святкування в цілій нашій країні, в парафіях, деканатах, регіонах і централне в Крижевцях. Це святкування провадив наш Приосвячений кардинал кир Мирослав Іван Любачівський із сослуженням митрополитів, єпископів, архимандретів, монашкого і світовного клеру, гостей зі світу і країни. Римокатолицькі біскупи, священики, монахи і манахині очолені хорватським кардиналом Фроньою Кухарічим, надбіскупом Загребським, В Кріжевцях були і придставники державного уряду, державні, республіканські, крайові і општинські.

     СРЕМСЬКА МИТРОВИЦА

     В нашій парафії ми приготовлялися для цього заходу, молитвою і ділом. Ми дали свідоцтво свого християнства, хтось більше, хтось менше. Можливо, ми могли і більше і краще, Іще нам потрібно виростати в освідомленні евангелських післань. Впізнати ролю і післання церкви і наше місце в ній. Наша церква, наша гідність і честь.

    Кілька останніх років ми присвятили увагу на відновлення і покращення дому господнього. Цілком впорядкований зовні і в середині, поправлені дахи, поставлений хрест на бані, відновлено бляхи, відновлено електричні проводи, фасади відновлені, поправлені підлоги, стеля у дзвіниці і на кінці ціла церква омальова. Придбаний новий дзвін, а також церква прикрашена новими картинами. Добрі парафіяни постаралися, щоб придбалися нові ризи, простирала і ітісони.

     Цього року ми мали і місії, св. Хрищення, більш ніж раніших років.

     В честь і славу св. Володимира і в знаці ювілею 1000 літ нашого хритиянства, ми старалися, працювали, молилися і жертвували, хтось менше, хтось більше.Тим, які вже відчули ций обов’язок і брали участь в цих заходах – подяка, а тих, які ще не брали участь, напоминаємо: покажіть, що любити свою церкву і що відчуваєте її потреби, Дякую всім! 

***

«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІІ, число 3. 1997 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Юрій Латяк

Урочисто, серйозно, з охотою до роботи

П’яті чергові Річні збори Товариства української мови, літератури і культури Воєводини

     У пам’яті понад 180 членів, представників філій та гостей Товариства української мови, літератури і культури Воєводини золотими літерами записані залишаться П’яті чергові річні збори, які відбулися 4-го квітня 1997-го року в великому залі Скупштини Автономного Краю Воєводини в Новому Саді. Була це не проста чергова річна нарада, а й виявлення великої охоти до збереження національної свідомості українців на просторах Союзної Республіки Югославії, зокрема у Воєводині, відображення національної самобутності українського народу, виявлення великого довір’я до діяльності людей які керують Товариством. Було це виявлення великої подяки органам влади за матеріяльну допомогу та моральне сприяння діяльності керівництва на національному відродженні українців на цих просторах, зокрема на плані освіти, культури та видавничої діяльності.

     (..........)

     Збори відкрив пан Євген Кулеба, голова Товариства української мови, літератури і культури Воєводини, який ними і керував разом із панами: Борисом Небесним, Іваном Терлюком, о. Стефаном Піткою та Любомиром Пєкним, членами Президії. Відкривши Збори, пан Кулеба насамперед привітав всіх репрезентантів українців з наших осередків, а потім, з окремим задоволенням,  привітав і високих гостей, а саме: пана доктора Вадима Примаченка, надзвичайного уповноваженого посла Української Республіки в Союзній Республіці Югославії, потім пана Яна Шімака, Крайового секретаря по інформуванню, пана Слободана Стоядиновича, заступника Крайового секретаря з питань здійснування прав національних меншин, правління та розпорядження Воєводини, пана маґістраСредоя Лаліча, голову Сербсько-українського товариства Нового Саду, пана маґістра Луку Хайдуковича, члена Президії Сербсько-українського товариства Нового Саду, пана Маркіяна Лубківського, аташе з питань культури та інформування Посольства України в Білгороді, та делегацію асоціяції «Світ культури» з Республіки Сербської, на чолі з о. Петром Овадом. (..........)

Хочеш мати – мусиш працювати

«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІІ, число 3. 1997 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

О. Стефан Пітка

Хочеш мати – мусиш працювати

Окрему увагу присутніх привернула промова пана о. Стефана Пітки, який натхнено говорив про питання збереження національної ідентичності, про важливість писаного слова, плекання національних традицій і рідної мови.

     «Шановні приятелі, дорогі гості – привіт усім, окремо служителям народові! Найвартніша служба, це є служба своєму народові. Я радо зустрічаюся з тими, які думають, а ще радше з тими, які роблять, працюють над тим, щоб нарід зберіг свою ідентичність, Окремо наш народ на цих просторах, якого спіткали окремо прикрі обставини. Я тішуся, радію, що остаточно знайшлися сили між нашими людьми, які у змінених обставинах взялися до праці, а це значить: дати друковано слово, українське слово. Книжка є приятель, яка завжди чекає в домі, в хаті на столі і завжди готова допомогти. І це тішить нас дуже, бо книжок у нас мало хто має, але «Українське слово» повино бути – я так виголосив людям і просив: Візьміть! Хай буде у вашому домі. Хтось колись прочитає, і самі колись звернете  і будете раді, що ви там знайдете слово, живе слово про наших дідів-прадідів, і про нас, і воно у нас викликає щире почуття.

     Праця на зберіганні ідентичності є надзвичайно широка і тяжка. І скільки вона цікава, стільки і невдячна, бо завжди знаходяться люди, які кажуть: нащо нам цього? Тепер змінилися обставини і ми можемо працювати для добра власного народу, а водночас і для народу з котрим жиємо. Бо доторкання і переплітання двох культур міжсобно збагачуються. Я часто пробував, не знаю скільки мені це вдалося переконати людей, що українець, який відрікається своєї мови, він робить шкоду і собі і сусідові свойому, якому він повенин внести частину того, що сам має, відкрити йому можливість ознайомлення з іншим народом. Він не може ознайомити свого сусіда або приятеля, а найгірше ні своїх дітей або онуків із своєю культурою, красою пісні і традиції, історією свого народу і таким способом він робить шкоду і собі і іншим, бо не передає іншим те, що йому Богом дане, щоб поділив з іншими і тоді він знає чуже, а не знає свойого.

     Ідентичність, або краще сказати національність, це сума вартощів, які один народ набув протягом віків не лише як сама етнічна маса, але разом із цим у постійних контактах з іншими народами. І тому в умовах сучасного комунікування кожний національний скарб із своєю красою все більш стає загальнолюдським майном і багатством. І кожний народ має своє обличчя, свої кольори і звуки, і весь світ таким способом стає багатим і красивим. І кожне зникання означає якусь втрату.

     Чи варто зберігати свою ідентичність? Я відповідаю: так. Бо коли б Бог хотів мати один народ, він це міг зробити і тоді б царила одноманітність мови або пісні, мистецтва або виробництва. Скільки народів протягом історії зникло з лиця землі, але вони свої скарби залишали як спадщину іншим народам, як свої набутки і ці скарби не пропали.

     Можливо, що хтось скаже: шкода робити, бо ми свідками швидкої асимілації. Правда асімілація присутня? Але чому? Тому, що люди йдуть часто лінією меншого опору, дбають тільки про хліб, одежу і хату. А багато більше бідніють, коли втрачають свої духовні і національні скарби, які творилися і розвивалися століттями. Саме тому треба дбати не лише про посвякденні потреби, але і про тривалі багатства, які ми успадкували від своїх батьків і повинні передати своїм нащадкам. Лише тоді нас будуть цінувати й інші народи, наші сусіди, а головне – наші діти і онуки, бо ми їм залишаємо багатство, яке не можна купити. Тому якщо хочемо щось мати, мати своє власне, мусимо взятися до праці. А це значить, що кожна мама, кожний батько, мусить подбати, щоб дітям передати той скарб, який дістали від своїх батьків. І для цього потрібно вкласти великий труд, окремо коли маємо таку розсіяність і малочисельність. Є прикладів, коли люди забули мову і тепер беруться вчити її і приємно слухати, що вони стали свідомі того, що не дозволяють собі втратити те, що колись навчили від своїх батьків. Значить, і в пізних літах людина може якщо хоче. Але потрібно в людині підпалити той вогник почуття до свого, треба охоти і праці. І тому треба переконувати кожну маму, кожну людину, щоб вони навчали своїх дітей рідного слова, поволі, наполегливо і тішитися з ним із кожним навчиним словом, піснею, вишивкою, звичаєм, молитвою.

     Якщо ми подбаємо про себе, про свою національну ідентичність, якщо з нею ознайомимо й інші народи, окремо з нашою історією, і тоді їх покортить поїхати побачити звідки наші предки, а це значить і звідки і їхні пра-предки і тоді вони стануть перед питанням: чому і ми і вони приблукали сюди. І тоді станемо ще ближчими і будемо краще розуміти одні одних. І тоді й вони зустрінуться з питанням:  чому вони сюди приблукали, які вітри їх сюди занесли. І тоді вони дізнаються що діялось протягом віків, і про нашу славну і сумну історію і зрозуміємо, що є багато того що нас наближує, а в чому різнимося. І не будемо ми вічно бездомні, не будемо народом, якому пришивають те або інше слово, перекривляють історію, хочуть нам налатати те, чого ми ледве позбулися. І якщо ми ясно покажемо всім, що ми українці, покажемо красу своєї мови, культури, традиції, високих моральних цінностей, тоді і нас будуть шанувати і тоді ми будемо рівновартісні з іншими народами. А для цього потрібно, щоб ми почували себе своїми, рівноправними якраз через зберігання і плекання своєї національної ідентичності. І тому мій заклик – хочемо мати – мусимо працювати!

     Хочу ще сказати, що в нашому осередку, в Сремській Митровиці, ми мали досить успіху і нас почали шанувати, нам допомагали і визнавали. Але настав нещасний час, війна спричинила різні зворушення і привела до того, що молоді люди, які найбільше працювали, розсіялися всюди, інші затихли перед безглуздям різних ворожнич і ми тепер не можемо зібрати всіх тих, які ще могли порацювати і тому закликаю, щоб всі осередки діяли разом і міжсобно допомагали одні одним, щоб ми разом відродились і збудились. Ми не маємо ні де зійтися, але здається, що не маємо відваги навіть почати серйозно працювати і знову зайняти те місце, яке колись ми мали в своєму осередку. Я думаю, що це можливо лише коли збудяться люди у всіх осередках, коли згуртуємося, коли почнемо навідувати одні одних, міжсобно помагатись і працювати. Найлегше, але і найгірше – підняти руки від всього. Цього не сміємо дозволити. Не хочу казати – сподіймося що буде краще, але хочу сказати – зробім, щоб нам було краще!

Духовне єднання українських церков

«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІІ, число 4. 1997 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

О. Стефан Пітка

Духовне єднання українських церков

Становище української громади в Югославії, яке презентував о. Стефан Пітка на Всесвітному форумі в Києві 1997 року, делегат Товариства української мови, літератури та культури Воєводини.

     Найвища служба – це служба своєму народові. Вважаючи, що людина є Боже сотворіння, до того розумне і вольне, обдароване боженствинними прикметами: розумом, волею і свободою вибору, а рівно ж і відповідальністю – кожний з нас несе частину відповідальності за нещасття усіх, зокрима нещасття, котре настало в наш час, в котрім учасниками є ми. Церква є народ Божий. І як це можливо, що той народ так ділиться між собою, ворогує, поборює один одного, завдає кривди, болю, а часто є й спроби знищити один одного в ім’я того ж Бога.

     Тема: «Духовне єднання українських церков» є дуже цікавою й актуальною. Якщо духовність одного народу означає ідентичність, це значить; втративши духовну ідентичність ми віддалюємось один від одного, втрачаємо однодумність, почуття близькості, приналежності й спорідненості.

       Ідентичність або національність – це сума всіх цих прикмет й характеристик однієї якоїсь більшої групи людей, історичних, географічних, релігійних, духовних, моральних, емоційних, культурних, економічних... Іншими словами, національна церква – це обличчя Христової церкви одного народу, котрий біологічно споріднений (кров), має спільні переживання (історія), територія (географічне положення), віру, економіку, культуру, філософію життя, мораль... Національність і національна церква – це продукт безліч елементів, фізичних і духовних, які збігом часу безпомилково характеризують переважну більшість людей а одночасно, тим самим відрізняють їх від інших груп людей.

     Чи варта вкладати зусилля для зберігання ідентичності? Відповідь: Так! Коли б Господь Бог хотів мати один народ, він це міг зробити сам. Іншими словами: все що є – воно від Бога. Насувається питання: чому люди асімілюються? Відповідь: Тому, що люди не досконалними і часто, навіть коли це їм шкодить, Йдуть лінією меншого опору. Вони просто забувають, що різноманітність, це не тільки натура, але й сила і краса.

     Спробуйте собі уявити світ в якому росла б тільки одна порода квітів, дерев, трав, або якщо б жили тільки одні птиці чи комахи або риби у воді. Також якби люди булі подібні, як краплі води, коли б усі говорили однією мовою, одягалися однаково, думали те саме...

     Нема сумніву, що, коли національності втрачають свої національні прикмети і характеристики,, а зокремо свою мову і культуру, людство – людсьа культура в загальному зазнає великі шкоди, а народ, що допускається втрати національних прикмет сам передчасно умирає, а іншим народам приносить зубожіння. Тільки збереженням ідентичності, з усіма дарами що нам Господь дав і набутими талантами можна ввійти у вічність. Народ і церква, які зуміють духовні, моральні, фізичні та матеріяльні капітали вбудувати в спільній всесвітний капітал, буде з повним правом носієм всесвітніх благ.

     Що потрібно для збереження свого ХРИСТИЯНСЬКОГО УКРАЇНСЬКОГО обличчя? Потрібно багато речей, але зокрима потрібно:

          - рішення зберегтися,

          - знання основних елементів національних цінностей,

          - потрібно свої національні цінності любити, плекати і практикувати,

          - треба мати філософічні принципи яких наша відмінність могла б триматися,

          - потрібний ідеал, в ім’я котрого хочеться зберегти нашу ідентичність, а яким є: ВІЛЬНА ХРИСТИЯНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА І ОДНА СВЯТА СОБОРНА ЦЕРКВА в котрій будемо поважати один одного з любов’ю і пошаною.

     Хто брата не любить, ненавидить, його жертви Господиві немилі. З братом помирися і тоді приноси жертву твою! Народи, які підходять повище згаданим вимогам, живуть, розвиваються і поважаються іншими народами.

     Зупинімся на згаданих вимогах: Якщо людина не вирішить бути українцем – христіянином – то жодні закони, ані уряди, ані Церква, ані організації, ані жодна допомога нічого не зроблять. Іншими словами: коли людина сама не дбатиме про своє обличчя – тоді ніхто не зарадить.

     Не менше важливою є людська свідомість, знання основних елементів своєї національної приналежності. Людина любить тільки те, що знає, що розуміє, в чому добре розуміється. Вже згадано, що національну приналежність творить кров, історія, територія, спільні інтереси, релігія, наука, філософія життя, культура тощо. І хто їх не знає легко стає жертвою чужих вплевів і залишає свої традиції. Проте, самого знання і постанов зберігати своє національне обличчя теж замало. Щоб зберигти свою ідентичність – потрібно її завжди і всюди практикувати. Так, як віра без діл мертва, так національна ідентичність вмирає, якщо її не вживається в щодинному житті. І в цьому ми найбільше провиняємося перед Господом і перед собою. Як інакше пояснити таку жахливу кількість мішаних супружеств, такий масовий відхід від наших традиційних церков, організацій та інституцій? Чому перестаємо в сім’ях говорити рідною мовою, не працюємо у своїх інституціях й організаціях, не шануємо своєї науки, мистецтва, традиції?  Щоб бути українцем, треба певні речі знати, мати і робити. Чи у вашій хаті є: український молитовник, катихізм, біблія, Шевченків «Кобзар», історія України, історія українського мистецтва, історія української церкви, чи є українська ікона, хрест, співанник, вишивка, писанка, кераміка, українська плитівка...?

     Наступна вимого має філософічну основу, на увазі християнська етіка, мораль та демократія, по яких українці відомі вже понад тисячу років і на яких можна будувати і розвивати справжнє національне Я.

     Потребу за ідеалом можна уявлювати у вільній християнській демократичній Україні з її святою соборною апостольською церквою сятого Володимира і Ольги, Антонія і Теодосія та тисячі наших святих, що перед пристолом Всевишнього заступаються за нас для того, щоб ми сповнились християнською любов’ю, самопошаною й самопосвятою. Полюбім один одного, щоб стали однодумцями у справах нашого спільного добра. Без ідеалу, без живого зв’язку зі своїм народом, жодна ідентичність в діаспорі довший час не вдержиться. Мусить, однак, кожна ідентичність в усьому виходити з грунту на якому живе і її, в першу чергу, потрібно подбати про своє збереження. Тоді, коли забезпечить своє існування може помагати народові з якого походить. Кожний чесний, акуратний, працьовитий і ощадний українець є носієм провидіння національного єства.

     У нас, в країні з якої походимо, відбулися дуже великі зміни. Поселившися до Боснії, українці принесли з собою лагідну натуру і християнське виховання, стали позитивним елементом у країні нового поселення, котрого всі респектували – стали носіями і послами України в найкращому значенні цього слова. Між двома світовоми війнами в Югославії було 34 українських парафії а число віруючих зменшено вдвічі. Залишилось те, що залишилось. Збільшити наше число не вдасться а за своє місце серед народів з якими живемо мусимо боротися. Даром ніхто нічого не одержує, тільки хіба матірню любов. За право, пошану, честь треба виборотися. Але визнаємо, що найкращим показником культури й цивілізації більшостей є те як вона трактує меншості, а меншість, з бажанням відстояти, мусить бути приготовленою більше вірити, більше любити, більше знати, більше робити і більше жертвувати. Саме тому наші церкви повинні народ навчати.

Нас визнають по любові!

Ювілей отця Стефана Пітки

«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІV, число 6. 1999 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Іван Терлюк

Ювілей отця Стефана Пітки

Урочистість у грекокатолицькій парафії в Сремській Митровиці

     11 жовтня 1998 року наші парафіяни в Сремській Митровиці влаштували урочистість свойому довголітньому парохові о. Стефанові, який вже 25 років  на цій парафії. На урочистість були запрошені і числині гості з інших наших місцевостей та конфесій.

     Святкування почалася Молебнем до Присвятої Діви Марії, а кінчилося спільною вечерою, на якій від імені парафіян пан Петро Ляхович висловив вдячність о.Стефанові за невтомну працю, котрий, розділяючи навіть і посвякдені клопоти своїх парафіян, завжди на допомозі кожному. Від імені парафіян він вручив о.Стефанові різьблений портрет ювіляра, пані Любка нові ризи, пан Средоє Лалич, голова Сербсько-українського товариства з Нового Саду мініятюрну картину київських Золотих воріт.

Після відслуження молебня всі присутні зробили спільну знимку коло церковних дверей.

     Окремо зворушливо говорила мати о. Пітки, пані Софія, яка пригадала про його нелегку життєву дорогу, будування парафіяльної церкви в Інджії, клопотання батьками і рідними, як і всіма які до нього зверталися.

     Пан Борис Небесний, як свойому ровеснику, поргатулював о. Стефанові ювілей, пригадуючи нелегкі шкільні роки в часі післявоєнних нестач.

     Пан Іван Терлюк, вітаючи ювілара від імені Товариства української мови, літератури і культури Воєводини, визначив його невтомністю праці як на духовній, так і на національній ниві, чим можуть тішитися наші люди в цій парафії.

     Під час цієї урочистої зустрічі діти заспівали кілька духовних пісень, які для цієї нагоди приготував Петро Ляхович. Заспівали йому і члени хору, вручаючи квіти парохові та його мамі. На урочистості був присутній і о.Адам Гнятюк, парох з Інджії.

     Висловлюючи щиру подяку всім присутнім, о.Стефан пообіцяв, що й далі буде продовжувати своє служіння Богові і людям, скільки вистачить сили та здоров’я, а окремо подякував мамі, яка завжди з ним поділяла усі його радощі та прикрощі.

     На закінченні усі ювіляра вітали співом «Многая літа».

***

Петро Ляхович

Промови гостей на ювілеї о. Стефана Пітки

     Петро Ляхович:  Шановні парафіяни, шановні гості, дорогий наш отче Стефане! Ви напивно знаєте чому ми тут зійшлися. Маємо честь відзначити на один святочний і забавний спосіб значний ювілей а саме 25 років від коли ми, парафіяни церкви Вознесення Господнього маємо за пароха о. Стефана Пітку. Це не короткий час а в тому часі ми разом з ним пережили багато ріжних турбот: найбільше було праці на збереженні та підношенні духовної свідомості на цій парафії. Навіть самі не знаємо скільки дітей охрещено, скільки дітей пройшло через школу віронауки, скільки дітей приготовано приступити до першого святого Причастія. Багато з нас було повінчано в церкві Вознесення Господнього під благословінням нашого духовного пастиря о. Стефана. Ми всі можемо бути щасливими, що за духовного пастиря маємо о. Стефана Пітку. Від нього завжди можемо почути слово поради коли ми самі не знаємо що і як робити, слово потіхи коли нам тяжко, вияв радості коли ми самі радісні.

На святочній вечері Петро Ляхович вітає о. Стефана Пітку з ювілеємю

     Під час минулих 25 років ми почули безліч проповідей. Кожна була нам зрозуміла, часто користався прикладами з сучасного життя, з котрих ми могли витягнути поуку для нас. Коли було потрібно нас насварити і того було і ніколи без основи. І нас тримав в купі і церкві не дав пропадати. Від коли о. Стефан з нами багато того зроблено: помальована церква, придбані крісла, ітисони, рефлектори, поставлений новий дзвін, цілий дах відновлений і так далі, і так далі...

     Чимало зусиль він вложив у збереженні національної свідомості. Давнього 1979 року з його поміччю у Сремській Митровиці зачинає діяти фольклорний ансамбль «Коломийка», разом з нами змагався піднести мистецький рівень того ансамблю а і тепер журиться чи цей ансамбль продовжить діяльність. Отець Стефан бере активність  у праці Товариства української мови, літератури і культури Воєводини. Він є одним із перших членів цього товариства і його слово там слухається з великою пошаною.

    Він є любитель гарного співу, і народнього і церковного і з його змаганням утворено церковний хор і далі бажає, щоб спів того хору був ще кращим і кращим. Думаю, що тепер і сам о. Стефан щасливий, що ми зібралися  в такому числі, щоб разом із ним відзачити цей його ювілей. Тому дорогий наш отче Стефане, бажаємо Вам приємного вечора.

     Софія Пітка – мама о. Стефана: Дорогі гості, дуже вам дякую. Моє серце повне любові як до мого сина так до вас всіх і дуже мені мило, що я так дожила. Тово мені вже другий раз, як хор співав отцеві Стефанові, як ви його проваджали, сльоза сльозу здоганяла, я плакала, всі плакали. Цілували го професори і гладили по голові і казали: « Отче Стефане, ми вас не пустимо, ви не йдете від нас!» Але о. Стефан зробив таку волю, що прийшов шукати свій нарід. Всюди, в Земун, де був, по Босні, Београді, всюда шукав. Таяк курка, що не видить, за зерном. Позбирав перший. Зробив кузню, де «за време задруги» кували. Він переробив ту кузню у дом омладіні, щоб омладіна мала де сходитися, гуляти, де пріредби робити.

     Я ще з його песка не чула ніколи, не образив нікого, ні сусіди, ні мами, ні тата. Дай Боже, щоби всі так дочекали таяк я. І теперка не забуває ні за родину, за сиротів і за бідні діти. І всіх нас пригортає до себе а посібно маму. Все про маму пам’ятає.

     Як прийшов до Земуну то і нинька-день споминають, катихизма його була. Плачуть і тепер люди за ним. Погубилися, поросходилися а друге, лишив нам о.Адама, такого милого священика, доброго. Збудував нам церкву у Інджії. Ми були дуже бідні, сироти. А ми маємо свій дім, свою церкву, до якої люди сходяться і ми співаємо «Маріє, мати Божа, не лишей нас» і так нас Бог слухає і так нам допомагає.

     А посібно, будьте всі, любіть один другого так як Господь Бог сказав «Люби ближнього свого як себе самого» то вам всюди буде добре.

     Дорогі гості, дуже вам дякую!

  

     Борис Небесний: Цими днями наповнилося повних 50 років, це було 1948 року, від коли перший раз стрінулися Стефан Пітка і я. Розкажу тільки один випадок. Це був інтернат, після війни, 450 або 500 дітей, більшість повоєнні сироти, бідні, мудрі підкозарські діти, (Козара – гора у Боснії), кітрі зібрані там, щоб були гудовані і щоб училися. Це були роки великого голоду. З того оповідання розкажу один короткий епізод. Ми там між собою бавилися гри «граби» (відбирання». Ті які домовилися грати тої гри, могли взяти кусик їжі, якщо ті другі її не тримають добре. Я тоді мав 11 років а ті, що мене прийняли до гри, мали 17-18 років, бо такого молодого хлопця було легко обдурити. На одному обіді взяли від мене «прою» (хліб від курузяної муки), я залишився голодним. За вечерою я дістав окрайок хліба, щастя над щастями – підніс я той хліб. Але ззаду зловили його і забрали. Я, нещасний, росплакався, не обідав, не вечеряв. Приходить Стефан і дарує мені кусик хліба. Я той голод давно забув, але той кусик хліба не забув і після 50 років.

     І ще одну розповідь з нашого життя. Ми знову розійшлися, він пішов на один бік, робив, навчався, я пішов на другий бік. Він мав щастя – мав батька, я нещастя – не мав батька. Ми знову стрінулися після 20 рокув у Інджії.

      Розкажу вам випадок, який трапився кілька років тому у Україні. Які долі наші українські? Приблизно 100 років тому три брати Пітки розійшлися на три боки: один до Америки, другий до Боснії а третій залишився на батьківщині, в Галичині. Одні за других не знали майже 90 років, зовсім розгубилися. Мій товариш Стефан, бувши у Америці, дізнався, що у Україні ще є його корені. І був я свідком такого випадку. У той час нашого перебування на Україні, робили ми щось для Товариства. Він постійно споминав Козову, мусимо там піти через будь-яку ціну. Це трохи на боці, трохи дальше. Всетаки ми там пішли. То прекрасні терени, пасовиська, хвилясті, лагідно, приємно. Села скромні, біднинькі. І здибали ми Козову, знайшли одну скрому хатину у якій він шукає свою сестру. І їй маже 60 літ. Була гарна погода. Стали двоє людей одне проти другого, придивляються і неймовірно подібні одне на друге. Я стою з боку і дивлюся, подібні, ніс, обличя, вигляд. Вона підвязана запаскою. Дивляться і каже: Я Стефан Пітка, а вона каже: Я Оксана Пітка. Вони так сильно обійнялися, поцілувалися, а і нам, котрі були присутніми, не було байдуже. Після сто і більше років стрінулися брат і сестра по стрийкові.

     Дякую вам на увазі!

     Іван Терлюк: Мені сьогодні припала честь читати апостола на цьому ювілеї о. Стефана, 25 років служіння на цій парафії, але я ніколи не забуду, що я мав честь читати апостлоа, коли його висвячували на св. Іллі, в церкві десь 50 мертів віддаленої від моєї рідної хати в селі Дабрак. Я ніколи не забуду і той день, на Іллі, коли після Служби Божої спустився такий дощ і що переповнена церковця від дихання людей попивнилася таким туманом, такою мрякою, що люди не бачили одні одних. Це було, мабуть, Боже проведіння для молодого рукоположника, о. Стефана, що його життєвий шлях буде важливий. І як я мав честь сьогодні читати в апостолі, що той, що щедро сіє буде мати і щедрі жнива. Так і життєвий шлях того орача о. Стефана, який заворав на того св. Іллі і до сьогодні і на майбутнє беде глибоко заворана і буде далі борозна водитися як на духовній так і на народній ниві.

     Я про о. Стефана можу сказати, що він з наших рідких священиків, який рівночасно тягне два плуги: духовний і національний, бо це нерозлучно. Від один з тих, які день починають з початку, коли він прийшов до Інджії, так сказати, почав з ливади і збудував церкву, яка йому своєрідний пам’ятник, пам’ятка як засновнику тої парафії.

     Тут 25 років, наша малочисельна громада у Митровиці є відчуває пошану, не через свою честь і працю, а через те, що за духовного пастиря мають одного організатора і супроводника ніціонального життя о. Стефана, якого дуже шанують і уряд і всі люди, які його пізнають. Тому його не тільки його парафіяни з Митровиці, але і у всіх наших парафіях у Воєводині, Славонії і Боснії.

     Я з оцем знаюся від маленька і пам’ятаю його як людину, яка знала приступити до людини і проникнути в душу і спробувати вирішити і найтяжчі проблеми.

    

     О. Стефан Пітка: Дорогі приятелі, дорогі парафіяни, бажаю привітати всіх вас а все-таки існує бажання іти по якомусь пор’ядку. Всім, цілій спільноті, всім тим, які мене терпилево подносили, які мене дочекали з більше чи менше любові, але все-таки дочекали, які мене не повернули від своєї хати, які мали бажання вислухати мене, всім дякую.

     Хочу подякувати так, щоб було зрозумілим, бо спільнота тромовна, є одна, друга і третя. Роздумуючи тепер, є одна стара пісня, в якій йдеться про доселення наших русинів з Карпат і вона починається: «Поволи овечки мої меже горами і долинами, бо я пастух старенький, не встигаю за вами!»  Є і друга група, яка так само має пісні, спосіб думання, висловлювання, і так само приходить і співає: «Вівці мої вівці, вівці та отари, хто ж вас буде пасти як мене не стане?» Це знову ця журба, я як молодий священик післав 11 парубків, за яких думав, нехай вийде 10%, нехай вийдуть 5%, нехай вийде хоч один з тих одтнадцять, стати священиком.

     Потрібний народові такий священик, який себе примусить вислухати і вченого і невченого, який себе примусить прийняти і багатого і бідного, який матими терпеливості і любові розмовляти і з здоровим і з хворим, який буде тішитися, коли народжується життя, який буде тужити, коли гаситься життя. На жаль, мушу сказати, з тих одинадцять жодний не став священиком, Бог постарається, не буде без священика, але мені не свеодно. Я старіюся, знисилююся, бачу, не знаю хто буде. Час тажкий, Будуть потрібні ті, які вислухають людський біль, потішать і втихомирять, коли їм буде тяжко.

     Люди всі запрошені Богом бути щасливими і дари різноманітні, так і здібності розвиваються по ріжному, але всі однаково бажають бути щасливими, Маємо зараз інженерів, маємо лікарів, маємо правників, маємо професорів, але всі вони працюють на одному, на одному полі а священик є покликаний працювати зі всіма. Мусить хтось прийти, вложити нові сили, щоб ви його слухали і з ним співпрацювали.