Відгуки на смерть о. Стефана Пітки

Відгуки на смерть о.

 Стефана Пітки

www.koukyu.ca

о. Іван Барщевський

Блаженої памяті о. Стефан Пітка

(Частинка споминів приятеля і друга, товариша і кума...)

Вересень 1958 року. Загреб. Греко-католицька Семінарія.

Початок шлільного року, початок мого знакомства зі Стефаном.

     Семінарія зреформована. Від дотеперішних семінаристів залишилися тільки двох, наймолодші. До першого класу ґімназії, між іншими, йде і Стефан Пітка, до другого чотирйох, а до третього тільки я. Одні йдуть на Шалату, там Класичну ґімназію провадять оо. Єзуіти, а інші на Каптол в Класичну ґімназію оо. Францішканів.  Другий день по нашому прибуттю о. Ректор питає чи хто з нас розуміється в майстерку, тобто: треба змайструвати полиці на яблука в підвалі. Зголошуємося Пітка і я. О. Ректор дає нам сокирку, пилку та жменю цвяхів і показує купу старих дошок, поломаних меблів, ушкоджених одвірків і дверий і дає інструкції, тобто що він бажає щоб ми зробили. О. Ректор пішов, а нас двох починаємо працу і розмову. Була це наша перша розмова яка й до сьогодні пригадується. Говорили ми про своє минуле, про батьків, родину. Моє минуле була звичайна школярська дорога: Трнополє, Прієдор, Козарац, Пазін. Я вже мав два роки семінарського стажу, а він щойно починав, але зате його життєва дорога була довша й більш складна. Росказував про своє село, родину, про Нове село, Поточани, Хорвачани. Про інтернат в Ґрадішкі і курси які там брав. Нараз починав говорити про Беоґрад та майстерсько-робітничі дні й пригоди. Про прочитані книжки, про суспільно-національну працю в селі, про ролі які виконував на придставлінях і пісні які співав на сцені.

     Мене дуже цікавило що його привело в Семінарію. Він вже був своя людина. Мав своє римисло, свої гроші, гарне убрання, кромбі-капут і капелюх, сивий (паньский) який мав пляму. А історія тої плями така: він необережно в автобусі поставив капелюх на алюмінову поличку і так той алюміній натер пляму (нісенітниця й дрібниця а в меморії закарбована).

     Того 1958-го року на священиків висвячені: о. Кустіч, о. Холошняй, о. Стефанюк і о. Мизь. Саме о. Стефанюк вплинув на Стефана і показав дорогу до семінарії, зорганізував зустріч з Кир Гавриїлом-Владикою. Вступивши в Семінарію Стефан ще не був певний чи це його життєва дорога і чи це є те що він собі бажав. В тих перших днях йому богато поміг о. Ректор Павкович і, здається, що вказав спосіб як ціль: священство зближити. Тому що на горішному поверсі залишився тільки один богослов (теперішний Владика Славомир) о. Ректор перемістив кількох семінаристів в тзв. Богословські кімнати. Туди попав і я як по клясах найстарший, але і Стефан, Джуджар, Бубанович і браття Іваняки. На Миколая, 19. грудня, Владика святив на священика Романа Мизя. Це й була наша офіційна перша зустріч з Владикою. При тій нагоді Владика щось дуже довірливо розмовляв з Стефаном і Джуджаром. Результат тої розмови був такий що після кількох місяців вони оба стали богословами, тобто на осінь вони поступили на Богословський факултет, в ролі 'ванредних' студентів. Стефан вписав і наступний кляс ґімназії і здавав одні і другі іспити.

     В той час Семінарія дістала комбі-авто. А що одинокий 'шофер' був тільки о. Макай (а він і Владику возив) то як серйозному і здібному Ректор запропонував Стефанові йти в авто-школу і здавати шоферскі. Він здав, добре здав і добре 'шоферував'. Не мав я амбіціїв бути 'шофером' але їздити любив. Стефан все так організував щоб я з ним їхав і так ми оба наподорожувалися по цілій тодішній державі, а це нас ще більше зближило і приятельство скріпило!

     Перша подорож була в Стойдраґу. Парохом був о. Латкович. Він студіював на Академії і завідував парафією. Мешкав і свій ателє мав в семінарії. Бажав торжественіший похорон і занґажував богословів і пару семинаристів. Сам він тільки неділями їздив моторчиком, а тепер на похорон їхав з нами. Це була й наша перша подорож в Жумберак.

     Одного разу, десь в Словенії, хлопчина вискочив перед авто. Стефан загальмував але авто трохи вдарив хлопця і він впав. Поки Стефан вийшов з авта хлопчина встав і обтріпував порох. Біля нього стояла його мати і сварила що такий необережний. Стефан підійшов, взяв його на руки і вспокоював маму. Бажав щоб йти до лікаря але мама вперлася і казала що не треба і що малому нічого не сталося, ще й перепрошувала бо її синок наробив клопотів.

     1960-го року ми вже разом слухали виклади на Богословському факултеті. Стефан брав третій семестр (другий рік), а я перший. Зі студентських днів запамяталося богато цікавих пригод. В тих роках він щось похорівся. Треба було відвідувати лікарів, лябораторії. Ректор все призначував мене щоб я йшов з ним. Так я був йому неначи ангилом, а мені це було цікаве.

     Їздили ми збирати харчі на семінар. Саме перед Різдвом, Стефан і я напереді, а за нами семінаристи з Керестура. Весело, співаємо, сніжок падає. Нараз наш комбі "посклизнувся" і почав танцювати, обернувся задом наперед і повзе, зробив так один викрутас але задні колеса вже зїхали з дороги, комбі спинився і назадгузь поїхав в поле. Богу дякувати не перевернувся! Повиходили ми всі, подякували своїм ангелам хоронитилям і бічною доріжкою випхали на дорогу, посідали і вечором заїхали до Керестура. Святий вечір. Зголосилися до о. пароха (др. Сеґеді), а він отримав нам цілу лекцію як то всі требали б святкувати ці свята 25. грудня. Стефан лишився слухати дальші науки, а я пішов до Фейдійових, їв бобальки й рибу і колядували довго, довго.

     Другого року їхали ми в інший час і тільки нас двох. Нараз Стефан скручує на право. Я тихо і він нічого не говорить. По якомусь часі, а їхали довго, стає він на одне подвіря в Дабраку і каже: 'Ми приїхали. Йдем на весілля. Моя сестра відається!' Мороз попустив, болото лепни до плитких черевик. Я туркочу чому мені не сказав, а то ніяково без дарунка йти. Він каже що він за обох дасть дарунок і показує гарненький шлюбний віночок. Заходимо на подвіря, музиканти перед нас, як заграли, як заспівали... забулося на факультети, на семінарію. Хлопці веселі, дівчата гарні й пріємні. Ой і натанцювався я тої ночі! Другого дня доїхали в Мітровіцу. Парох гарно прийняв. Поважно поговорили, заночували. Врано встаю і йду вмиватися. Хтось ніжненьким голосочком бажає мені доброго ранку. Я відповідаю та озераюся а це, мабудь, найкращий твір що Господь сотворив. Опісля нераз Стефан згадував мою розгубленість і що йому аж після того стало ясно як виглядають зачаровані. Правду сказати такі чари нас чомусь не чіпалися і так ми вільними простували далі. Відвідали ми пару парафій, щось і назбирали. Стефан жалується що має гарячку. Наш плян ще вступити до Шіду і там заночувати. Ледви приїхали в той Шід а парох з дверий показує якою дорогою вертатися на автопут. Правда, щось нам і призбирали. Їдемо, їдемо. Зимно, авто псується. Огрівання виключене бо веземо свіже мясо і ще дещо що не терпить тепла. Світла з правого боку не працюють, поліція спиняє, напоминає, але пропускає. Над ранком живі заїхали до Заґребу. Стефан відхорував цю подорож. Мене гріли спогади а в сні ще довго снилися ангели.

     Мене забрали до війська 1962-го року, в березні, а коли я відслужив 21 місяць та прийшов до Заґребу і вписав дальші студії то Стефан вже був старий богослов. Він військову службу відбув ще перед приходом до семінарії.

     Його вибір целібату мене не здивував, я про це знав. Два дні перед свяченням поїхав я до Стефана, хотілося помогти. Конем, з ліса, притягали ми свіже-зрубані грабчаки. Робили рештовання на ціле подвіря, вкрили гіляками з листям. Майстрували столи, лавки під тим рештованням. Горяч і спека страшенні. 2. серпня. Св. Ілія, всі йдемо до церкви в Дабрак. Приїзжають оба владики, др. Букатко і др. Сеґеді, дощик вже скорше почав. Починає відправа і починає справжня злива і громовиця. Людей повніська церква. Богослужба і свячення довго тривають. Всі страшенно потяться, а зокрема Аєп. Гавриїл – святитель. Вже нема й чим втиратися бо хустинки, рушнички, рушники вже мокрі. Владика, залитий потом, не може читати. Добуваю зі шафи старий стихар, стаю біля Владики і коли він оберне лице до мене, я втираю йому очі, чоло і бороду. На кінці відправи той стихар перетворився у велику, мокру ганчірку. Владики й священики поскидали зі себе мокрі ризи, владики посідали зза вівтарем а з них пара йде. Пішли до найблищої хати переодягнутися, приїхала фіра і їх повезли в дім неоєрея. Ми богослови, семінаристи, хлопці повизувалися, позакочували штанки і болотами й полями пішли веселі на святочний обід до Піткових. Дощ падає, наше риштовання нідочого, столи пусткою стоять а на них лиється вода з гіляк і листя. Ми робили захорону від сонця і спеки а з дощем ніхто не числився. Головні гості постискалися в хаті, а всі решта в стодолі. Стодола велика, тік і запілля великі і всі помістилися. Гарно й весело. Стодола сніпками вкрита (житна солома), і саме над моєю головою один сніпок бракував. Дощ прямо в полумисок і за карок падає. Ростелив я над собою парасолю, одною рукою її тримаю, а другою ложкою орудую. Прийшов до нас і Владика, поговорив, пожартував і прекрасним голосом відспівав нам пару пісень. Рідна Мати моя (Рушничок) це в той час була царицею всіх пісень. Коли її кир Гавриїл співав вона ставала молитвою, а він так зі серцем співав що сльози сами котилися по лицю. Я спід парасолі дивлюся, а він співає і плаче, а голос чудесний несе пісню під небеса. Такий то Владика святив о. Стефана Пітку, а після 4 роки й мене.

     Дощ не переставав, вже й смеркається, а люди не можуть розходитися. Хтось таки пішов, Владик і священиків фірою повезли. А нам в стодолі добре. Вечеряли, ще довго співали, веселилися, а коли вже добре втомилися то повилізали на сіно в другій частині стодоли і полягали спати. Як хто виліз так і лягав вбраний і взутий де було місця. Позасинали. Аж врано як розвиднілося виділося хто біля кого спав, але ніхто нікому не заваджав. Повставали, повмивалися і всі пішли до церкви, Хорвачанської, в Дабраку. Неоєрей о. Стефан самостійно правив свою Першу Службу Божу. Всі співали, дякували, а апостола гарно відспівав пан Іван Терлюк.

Після того великого торжества о. Стефан по наших парафіях відправляв секундіції. Владика дав позволення богословам співати ектенії на відправах. В дальматиці, але без орара. Так я став персональним 'дяконом' о. Стефана і 'дяконував' йому в Дервенті, Баня Луці, Козарцю... ця практика мені опісля дуже добре придалася, а любов до відправ, церковного співу, і всіх обрядів і чинодійств роками ще й зросла. Богато всього навчив я від о. Стефана і зате йому вдячний, а в прощальному слові трудно мені було висказати все те чим серце було переповнене.

     Єрейське свячення о. Стефана Пітки було 02.08.1964-го року в греко-католицькій церкві Покрова Пресв. Богородиці в Хорвачанах (тобто: Дабрак-у, а колись давно: Хусніці). Це наголошую бо в деяких Шематизмах дані інакші, а до того і в Ґласу Конціла і в Епархійськім вєсніку тільки переписано ту помилку і так неначе десь загубився цілий один рік його священства, тобто душпастирської праці.

     Ставши священиком його життя змінилося. Владика дістав нового працівника здібного виконувати складні завдання. Перше і найважніше було організувати і заснувати нашу парафію в Інджії. З великим захопленням він взявся до праці. Не треба було довго ждати а результати показалися. Ворогів не бракувало, але він собі діпльоматично давав раду з ними. Нещасття і терпіння неначи скріпили його впертість, боровся зі смертю за власне життя, змагався з ворогами Бога і Церкви, сміло ставав в оборону наших людей і рідного обряду. Плакав як дитина над в нещастю погиблою дитиною, обсварувався з нещирими сусідами, боровся за кожну душу. Будова нової церкви, розбудова приходства. Інджія стала гарненькою, молоденькою українською, грекокатолицькою парафією.

     Коли я став священиком (15.09.1968.) між першими які запросили мене на свою парафію щоб в ній відправити Першу Св. Службу Божу, був мій старий друг і приятель, о. Стефан. Прекрасна зустріч. Щирі витання, гарні дарунки і велика несподіванка: Їдемо в Беоґрад в театр, 'Мадам Батерфлай' – опера! Завдяки о. Стефанові я й після 35 літ можу хвалитися що колись і до театру ходив, бо це було послідний раз що я був в театру.

     Свідомий своїх немочей передає Інджію в надійні, молоді руки, а сам переноситься в Сремску Мітровіцу. Тут заорав глибоку скибу і не озирався. В границях своїх можливостей реставрував, поправляв, організував, придбавав. Старався бути корисним як в церковному житті, так і в національно-суспільному. В тих роках були дуже актуальні спроби розділити Крижевську Єпархію та створити митрополію. Запропоновано створення нової єпархії для Русинів і Українців з осідком в Керестурі, або в Новому Саді. Українські священики з Боснії і Хорватії це не підтримали. На Соборчику в Лишні, на який прибув і Аєп. Букатко з войводянськими священиками – русинами і зробив Збори, провів голосовання і зробив помилку, бо про прилучення Українських парафій до Войводянської Єпархії голосували й священики яких зі собою привіз. Амбіціозні плани пропали, Богу дякувати, а Владика опісля жалувався що деякі з нас змінували його пляни. Коли він опісля з тими плянами виступив на Єпископській Конференції Югославії, йому сказано що нема сенсу засновувати нову єпархію, але нехай дасть більше автономії кожній частині. Владика виконав рішення Єпископату і найминував єпископських вікаріїв: Войводянського – о. Макай, Жумберацького – о. Павкович і Босансько-Славонського – о. Стефан Пітка. Прийшов він до мене ще зі свіжим декретом, порадитися, що з тим вікарством робити. Поїхали ми оба до Заґребу з пляном придставити справу Митрополитові. В Заґребі, наш Ректор, дав щирі і мудрі поради. Після того ми вже не йшли до Митрополита, здається що з ним вже скоріше розмовляв о. Ректор і тому краще орєнтувався а й нам очі відкрилися і ми прозріли. Щи якиїсь час о. Стефан "вікарював" Босною і Славонією з Мітровіци, а потім, за власним бажанням, поїхав до Америки, в Чікаґо. Там душпастирював, трохи в Німечині. Тому що він нам дуже бракував ми суґерували Адміністраторові – Сеґедійові і він о. Стефана стягнув назад. Ми тішилися, о. Стефан жалував.

     Був я 5 літ парохом на Девятині. О. Стефан навідувався, помагав порадами, зокрема коли треба було поправляти церкви ушкоджені землетрусом 1969 року.

1970-го року ми стали кумами. Був він хресним батьком доничці Катерині. На хрестини він привіз і Аєп. Гавриїла і о. Буячка з Канади.

     Мене перемістили до Сібіню і Мітровіца стала блищою. Старався я щороку бути в кума на імянинах, і на празник. З імянинами не було легко бо тут вже святяться доми. Я переривав свячення і їхав до кума. А празниковали ми по два-три дні. І знали ми сидіти годинами і все було щось цікавого для розмови. Відїзжаючи не пращалися а робили плян наступної зустрічі. Вже і війна почалася, а я, не послухавши радіо і вісти, їду собі до кума в Мітровіцу. До Вінковців ще нібито все нормальне, люди тихі, якісь перелякані. Від Вінковців я сам у ваґоні. Кондуктер якісь загадочно дивиться на мене. Приїзжаю до кума, а він очі витріщив. В них вже радіо говорило про війну і цькувало людей одних проти других. Після відправи й обіду кум мене швиденько випровадив бо вже йшла чутка що увесь рух буде припинений. Незадовго після того вже не тільки рух, але й телефони замовкли.

     Як то гарно що наші монахині в Осєку збудували нову церкву бо на посвячення прийшов кум, о. Стефан, і прийшов я (були й інші гості). Знова прекрасна, щиросердечна зустріч. Сиділи за одним столом, і Владики тут були, а ми тішилися що війну пережили і частувалися дотепами й жартами.

     Послідний раз бачив я свого кума в трумлі, в день похорону. Сказав йому 'допобачення у вічности', трумлу закрили і пішли процасією довкола церкви. Поставили у фурґон і повезли в Інджію. Коли нас трох священиків приїхали в Інджію то фурґон вже стояв перед церквою. Ждали священика. Мені запропонували впровадити до церкви і я це виконав. Монахині і нарід почали молитву і спів... Опісля декан Сремський попросив щоб сказати прощальне слово. Я не міг це відмовити свому кумові. Коли прийшов час говорити, після послідного євангелія, я став на амвоні, але дяки співали і співали. Мені в серце увійшла якась втіха бо мій кум так спокійно, блаженно, закінчив свою життєву дорогу. Подякувавши Йому за все добро що він учинив, поручивши його душу молитвам всіх присутних, поділившися деякими спогадами, я попращався зі своїм кумом. Покладаючись на милосердя Боже вірю що тепер в Царстві Небесному маю одного приятеля більше, рідного кума, і вірного друга: отця Стефана Пітку.

     Спустивши трумло з тілом в землю мені прийшлося й гріб печатати. Спочивай, ОТЧЕ СТЕФАНЕ, ДО ДРУГОГО ПРИХОДУ ХРИСТОВОГО!!!

Амінь! Амінь! 

Сібінь: 13-17. липня 2003.                                         

о. Іван Бaрщевський  (парох Сібінський і декан Славонський)