Спогади Івана і Софії Писанюк про о. Стефана Пітку
Іван Писанюк, людина дуже порядна, що неділі і в празники відвідує Служби Божі, завжди готовий помогти все що потрібно поробити в парафії. Він тепер вже старший чоловік, на пенсії, має гарну впорядковану господарку, обробляє землю своїм тракторчиком і дуже є популярною людиною між іншими парафіянами. Всі його шанують і поважають.
Іван: Я знаю про о. Пітку ще з того часу, коли він був молодим робітником у будівильному підприємстві «Трудбенік» з Білгороду, яке в Сремській Митровиці будувало одну фабрику. Він тоді напустив цю роботу і перейшов до Загребу на священичі науки.
Знову стрінувся з ним, коли він прийшов бути парохом до Сремської Митровиці на місце о. Мирона Гірйоватого, який пішов десь далі. Я у той час не відвідував церкву дуже часто, але з часом почав йти все частіше. Отець Стефан мав одне поле землі і я йому орав це поле з моїм тракторчиком. Як час далі проходив, я все частіше відвідував церкву бо о. Стефан приманював нас на один особистий спосіб. Він умів з кожним з нас порозмовляти, пожартувати, порадити і ми все більше його полюблювали. Ми все більше співпрацювали коло відновлення церкви і церковного дому і всього іншого. Пізніше він завжди приходив до мене до моєго дому на іменини і всім було цікаво з ним і всі його полюбили, не тільки парафіяни, але всі хто його хоч трохи пізнавав.
 |
| Отець Стефан Пітка у гостях у Івана і Софії Писанюк. |
Софія: Я його так пригадую. Коли він вже прийшов на парафію, до нас приходив часто. З нами розмовляв по дружньому. Любив до нас приходити, любив жартувати. Ми з о. Стефаном їздили вУкраїну, до Львова. Була така пригода, що ми запізнилися по дорозі і ти люди, що нас чекали, щоб нас приймити на нічліг розійшлися, нас не дочекали. Отець Пітка як це бачив десь пішов і за короткий час повів нас до якогось інтернату, де нас прийняли і дали нам кімнати, щоб переспати ніч. Такий він був, легко знаходив рішення. Далі вже було в пор’ядку. Рано зберемося до церкви на рінішну Службу Божу і тоді йшли далі відвідувати монастирі. Покійний о. Воротняк водив нас по Україні, ми були в нашому Соборі у Львові у церкві св. Юра, там була та друкарня, де працював о. Йосафат.
Я пізніше брала участь у чишченні церкви, йшли так один день в тижні, а отець нас завжди частував, горівки троха випєм, давав кексів, шоколаду, як приходили ті пакунки з поміччю, то він нам дасть по пляшці оливи чи щось інше. Після роботи зайдемо до хати а отець з нами порозмовляє, пожартує, почастує, нарозповідає.
Отець Стефан знав дуже добре промовляти, проповідувати.
Не можу тепер всього пригадатися, але було всього, багато були разом. А того дня як отець вмер, я зайшла до церковного подвір’я а там вже було кілька чоловіків і я до них заговорила «Слава Богу». Вони показують бути тихо, питаю «Чому?». Кажуть «Отець умер». «Як, що?» питаю, не можу вірити. Всі стоять, мовчать, а я хочу бачити отця. Перше мене не пускали, кажуть «Там вбирають отця, там і о. Едо». Все-таки я увійшла, отець лежить на ліжку, вже його вбрали. Я не могла вірити, що отець вмер, доки його не бачила. Мені здається, що о. Пітка був для мене як рідний тато, мені так було жаль, я думаю, що ані за своїм рідним татом так не плакала. Це щось сильніше від людини, це почуття, цю любов, яку дожили з ним. Було такого, що я до нього йшла пожалітися, мала я і проблемів, багато чого я йому довірила а знав на все сказати, знайти відповідне слово, потішити, повернути в життя, повернути надію. Знав сказати, порадити, не знаю чи буде ще таких, яким він був.
Коли ми їздили де небудь так його всюди гарно приймали, виходили перед нього, дочікували, він знав приступити до кожного, чи то був священик, чи якейсь пан, чи проста людина, кожному сказати гарно слово і тому всі його любили і шанували. Такий чоловік тільки такий може вродитися, це не може кожний. С ким він стрічався хоч один раз, вже його пам’ятали по добру і мудрости. Цікаво, що всі так відчували, всі його мали за рідного, а він і цілу громаду тримав в купі. Знаходив часу і хворих відвідувати у шпиталі. Я, коли була в Канаді, всі питали «як ваш отець?», про нього знали всі українці в світі. Він, де не був, всюди залишав позитивний слід, його пам’ятали.
Один раз споминав, що ми маємо церкву і у Білгороді, йшла якась мова про це, сказав, що її мусіло б відремонтувати, щоб і там люди мали свою церкву. Я про це більше не знаю. ( Було мови, що о. Пітка купив в Білгороді один покинутий француський монастир і мріяв його відновити і започаткувати грекокатолицьку парафію. Було чути пізніше, що ций монастир пізніше продав владика кир Славомір Мікловш, але це не потверджено. Прим. автора.) Він багато разів споминав і церкву у Інджії і журився про молодого пароха о. Петра Дудку і навіть споминав, що він міг би бути парохом в Білгороді.
Наша парафія тримається добре, як її залишив о. Пітка, але чи знайдеться ще такого священика не знаю, дай Боже.
Діяльність о. Стефана Пітки і писані тексти у газетах і часописах ще за життя
Християнський калєндар 1979 р. – Вікаріят Воєводини, Криживська Епархія, Руський Керестур
Нові Вікаріяти Криживського Єпископату
Для полекшання керуванням Крижевським Єпископатом, яке теріторією найбільше у нашій країні з різноманітністю мов і національностей та своєрідністю окремих частин, керування Епархією поділене по теріторіяльних принципах.
(..........)
За Боснійського – Славонського Вікаря іменований Всеч. О. Стефан Пітка, Єпескопський Вікаріят у Сремській Митровиці.
(..........)
Дня 11 травня 1978. року
Преосв. Надвладика
Др. Гавриїл Букатко
Памфлет грекокатолицької церкви Вознесення Господнього у Сремській Митровиці, в грудні 1988 року.
о. Стефан Пітка
(переклав Петро Ляхович)
Дорогі віруючі, дорогі сестри і брати!
Цей цілий рік був в знаку нашого християнства, в знаку відзначення 1000 літ від тої славної події 988 року в місті Київ, теперішньою столицею УССР. Того року великий князь Володимир прийняв, тобто виголосив християнство офіційною релігією цілої своєї держави. Тодішня держава князя Володимира займала і об’єднувала всі території, де жили східні славяни, Русь-Україна.
В цілому світі, де живуть наші співнародники, протягом десятка років робилися підготовки для святкування тисячліття нашого християнства. Історики студіозно вишукували всі обставини і причини прийняття християнства і розвиток християнськох культури протягом 100 літ. Художники намагаються історичними творами отілотворити цей ювілейний рік. Створилися великі хори, які виконують твори, старих і нових композіторів, призентують світові нашу музичну культуру і свідоцтво нашого християнства.
В багато славних церков-катедраль були правлені наші богослужіння за наших і інших вірних, з присутністю високих церковних і державних достойників. В багато столиць Європи, Америки, Канади, Східної Америки і Австралії, в країнах, де християнство вживає всі свободи.
Центральна урочистість для цілого світу відбулася у вічному місті – Римі з учашцю святішого оця папи Івана-Павла ІІ. Святіший отець присвятив нам два цілих днів. В ті дні виголосив більш проповідей і промов. Більш світських телестанцій транслювали цілу програму ювілейної урочистості в Римі. Зроблені і відео-фільми. Святіший отець випустив спеціяльний лист-посланство намінене нашому народу із заголовком: «ВЕЛИКИЙ ДАР ХРИЩЕННЯ».
У нашім, Крижевачкім єпископатв, також приготовлялися до святкування. Зроблено багато добрих заходів. Відбулися святкування в цілій нашій країні, в парафіях, деканатах, регіонах і централне в Крижевцях. Це святкування провадив наш Приосвячений кардинал кир Мирослав Іван Любачівський із сослуженням митрополитів, єпископів, архимандретів, монашкого і світовного клеру, гостей зі світу і країни. Римокатолицькі біскупи, священики, монахи і манахині очолені хорватським кардиналом Фроньою Кухарічим, надбіскупом Загребським, В Кріжевцях були і придставники державного уряду, державні, республіканські, крайові і општинські.
СРЕМСЬКА МИТРОВИЦА
В нашій парафії ми приготовлялися для цього заходу, молитвою і ділом. Ми дали свідоцтво свого християнства, хтось більше, хтось менше. Можливо, ми могли і більше і краще, Іще нам потрібно виростати в освідомленні евангелських післань. Впізнати ролю і післання церкви і наше місце в ній. Наша церква, наша гідність і честь.
Кілька останніх років ми присвятили увагу на відновлення і покращення дому господнього. Цілком впорядкований зовні і в середині, поправлені дахи, поставлений хрест на бані, відновлено бляхи, відновлено електричні проводи, фасади відновлені, поправлені підлоги, стеля у дзвіниці і на кінці ціла церква омальова. Придбаний новий дзвін, а також церква прикрашена новими картинами. Добрі парафіяни постаралися, щоб придбалися нові ризи, простирала і ітісони.
Цього року ми мали і місії, св. Хрищення, більш ніж раніших років.
В честь і славу св. Володимира і в знаці ювілею 1000 літ нашого хритиянства, ми старалися, працювали, молилися і жертвували, хтось менше, хтось більше.Тим, які вже відчули ций обов’язок і брали участь в цих заходах – подяка, а тих, які ще не брали участь, напоминаємо: покажіть, що любити свою церкву і що відчуваєте її потреби, Дякую всім!
***
«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІІ, число 3. 1997 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад
Юрій Латяк
Урочисто, серйозно, з охотою до роботи
П’яті чергові Річні збори Товариства української мови, літератури і культури Воєводини
У пам’яті понад 180 членів, представників філій та гостей Товариства української мови, літератури і культури Воєводини золотими літерами записані залишаться П’яті чергові річні збори, які відбулися 4-го квітня 1997-го року в великому залі Скупштини Автономного Краю Воєводини в Новому Саді. Була це не проста чергова річна нарада, а й виявлення великої охоти до збереження національної свідомості українців на просторах Союзної Республіки Югославії, зокрема у Воєводині, відображення національної самобутності українського народу, виявлення великого довір’я до діяльності людей які керують Товариством. Було це виявлення великої подяки органам влади за матеріяльну допомогу та моральне сприяння діяльності керівництва на національному відродженні українців на цих просторах, зокрема на плані освіти, культури та видавничої діяльності.
(..........)
Збори відкрив пан Євген Кулеба, голова Товариства української мови, літератури і культури Воєводини, який ними і керував разом із панами: Борисом Небесним, Іваном Терлюком, о. Стефаном Піткою та Любомиром Пєкним, членами Президії. Відкривши Збори, пан Кулеба насамперед привітав всіх репрезентантів українців з наших осередків, а потім, з окремим задоволенням, привітав і високих гостей, а саме: пана доктора Вадима Примаченка, надзвичайного уповноваженого посла Української Республіки в Союзній Республіці Югославії, потім пана Яна Шімака, Крайового секретаря по інформуванню, пана Слободана Стоядиновича, заступника Крайового секретаря з питань здійснування прав національних меншин, правління та розпорядження Воєводини, пана маґістраСредоя Лаліча, голову Сербсько-українського товариства Нового Саду, пана маґістра Луку Хайдуковича, члена Президії Сербсько-українського товариства Нового Саду, пана Маркіяна Лубківського, аташе з питань культури та інформування Посольства України в Білгороді, та делегацію асоціяції «Світ культури» з Республіки Сербської, на чолі з о. Петром Овадом. (..........)
Нема коментара:
Постави коментар