Хочеш мати – мусиш працювати

«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІІ, число 3. 1997 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

О. Стефан Пітка

Хочеш мати – мусиш працювати

Окрему увагу присутніх привернула промова пана о. Стефана Пітки, який натхнено говорив про питання збереження національної ідентичності, про важливість писаного слова, плекання національних традицій і рідної мови.

     «Шановні приятелі, дорогі гості – привіт усім, окремо служителям народові! Найвартніша служба, це є служба своєму народові. Я радо зустрічаюся з тими, які думають, а ще радше з тими, які роблять, працюють над тим, щоб нарід зберіг свою ідентичність, Окремо наш народ на цих просторах, якого спіткали окремо прикрі обставини. Я тішуся, радію, що остаточно знайшлися сили між нашими людьми, які у змінених обставинах взялися до праці, а це значить: дати друковано слово, українське слово. Книжка є приятель, яка завжди чекає в домі, в хаті на столі і завжди готова допомогти. І це тішить нас дуже, бо книжок у нас мало хто має, але «Українське слово» повино бути – я так виголосив людям і просив: Візьміть! Хай буде у вашому домі. Хтось колись прочитає, і самі колись звернете  і будете раді, що ви там знайдете слово, живе слово про наших дідів-прадідів, і про нас, і воно у нас викликає щире почуття.

     Праця на зберіганні ідентичності є надзвичайно широка і тяжка. І скільки вона цікава, стільки і невдячна, бо завжди знаходяться люди, які кажуть: нащо нам цього? Тепер змінилися обставини і ми можемо працювати для добра власного народу, а водночас і для народу з котрим жиємо. Бо доторкання і переплітання двох культур міжсобно збагачуються. Я часто пробував, не знаю скільки мені це вдалося переконати людей, що українець, який відрікається своєї мови, він робить шкоду і собі і сусідові свойому, якому він повенин внести частину того, що сам має, відкрити йому можливість ознайомлення з іншим народом. Він не може ознайомити свого сусіда або приятеля, а найгірше ні своїх дітей або онуків із своєю культурою, красою пісні і традиції, історією свого народу і таким способом він робить шкоду і собі і іншим, бо не передає іншим те, що йому Богом дане, щоб поділив з іншими і тоді він знає чуже, а не знає свойого.

     Ідентичність, або краще сказати національність, це сума вартощів, які один народ набув протягом віків не лише як сама етнічна маса, але разом із цим у постійних контактах з іншими народами. І тому в умовах сучасного комунікування кожний національний скарб із своєю красою все більш стає загальнолюдським майном і багатством. І кожний народ має своє обличчя, свої кольори і звуки, і весь світ таким способом стає багатим і красивим. І кожне зникання означає якусь втрату.

     Чи варто зберігати свою ідентичність? Я відповідаю: так. Бо коли б Бог хотів мати один народ, він це міг зробити і тоді б царила одноманітність мови або пісні, мистецтва або виробництва. Скільки народів протягом історії зникло з лиця землі, але вони свої скарби залишали як спадщину іншим народам, як свої набутки і ці скарби не пропали.

     Можливо, що хтось скаже: шкода робити, бо ми свідками швидкої асимілації. Правда асімілація присутня? Але чому? Тому, що люди йдуть часто лінією меншого опору, дбають тільки про хліб, одежу і хату. А багато більше бідніють, коли втрачають свої духовні і національні скарби, які творилися і розвивалися століттями. Саме тому треба дбати не лише про посвякденні потреби, але і про тривалі багатства, які ми успадкували від своїх батьків і повинні передати своїм нащадкам. Лише тоді нас будуть цінувати й інші народи, наші сусіди, а головне – наші діти і онуки, бо ми їм залишаємо багатство, яке не можна купити. Тому якщо хочемо щось мати, мати своє власне, мусимо взятися до праці. А це значить, що кожна мама, кожний батько, мусить подбати, щоб дітям передати той скарб, який дістали від своїх батьків. І для цього потрібно вкласти великий труд, окремо коли маємо таку розсіяність і малочисельність. Є прикладів, коли люди забули мову і тепер беруться вчити її і приємно слухати, що вони стали свідомі того, що не дозволяють собі втратити те, що колись навчили від своїх батьків. Значить, і в пізних літах людина може якщо хоче. Але потрібно в людині підпалити той вогник почуття до свого, треба охоти і праці. І тому треба переконувати кожну маму, кожну людину, щоб вони навчали своїх дітей рідного слова, поволі, наполегливо і тішитися з ним із кожним навчиним словом, піснею, вишивкою, звичаєм, молитвою.

     Якщо ми подбаємо про себе, про свою національну ідентичність, якщо з нею ознайомимо й інші народи, окремо з нашою історією, і тоді їх покортить поїхати побачити звідки наші предки, а це значить і звідки і їхні пра-предки і тоді вони стануть перед питанням: чому і ми і вони приблукали сюди. І тоді станемо ще ближчими і будемо краще розуміти одні одних. І тоді й вони зустрінуться з питанням:  чому вони сюди приблукали, які вітри їх сюди занесли. І тоді вони дізнаються що діялось протягом віків, і про нашу славну і сумну історію і зрозуміємо, що є багато того що нас наближує, а в чому різнимося. І не будемо ми вічно бездомні, не будемо народом, якому пришивають те або інше слово, перекривляють історію, хочуть нам налатати те, чого ми ледве позбулися. І якщо ми ясно покажемо всім, що ми українці, покажемо красу своєї мови, культури, традиції, високих моральних цінностей, тоді і нас будуть шанувати і тоді ми будемо рівновартісні з іншими народами. А для цього потрібно, щоб ми почували себе своїми, рівноправними якраз через зберігання і плекання своєї національної ідентичності. І тому мій заклик – хочемо мати – мусимо працювати!

     Хочу ще сказати, що в нашому осередку, в Сремській Митровиці, ми мали досить успіху і нас почали шанувати, нам допомагали і визнавали. Але настав нещасний час, війна спричинила різні зворушення і привела до того, що молоді люди, які найбільше працювали, розсіялися всюди, інші затихли перед безглуздям різних ворожнич і ми тепер не можемо зібрати всіх тих, які ще могли порацювати і тому закликаю, щоб всі осередки діяли разом і міжсобно допомагали одні одним, щоб ми разом відродились і збудились. Ми не маємо ні де зійтися, але здається, що не маємо відваги навіть почати серйозно працювати і знову зайняти те місце, яке колись ми мали в своєму осередку. Я думаю, що це можливо лише коли збудяться люди у всіх осередках, коли згуртуємося, коли почнемо навідувати одні одних, міжсобно помагатись і працювати. Найлегше, але і найгірше – підняти руки від всього. Цього не сміємо дозволити. Не хочу казати – сподіймося що буде краще, але хочу сказати – зробім, щоб нам було краще!