«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік VI, число 9. 2002 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад
Василь Дацишин
Завдання ділової єдності
Третій Всесвітній форум українців
З 18 по 21 серпня у Києві в Україні проходив Третій Всесвітній форум українців, найбільший збір українських громадських організацій світу та України, вищий керівний орган Української Всесвітньої Координаційної ради. Всесвітній форум українців збирається у Києві раз на чотири роки, а його є вироблення стратегічних напрямків співробітництва українців світу та захисту українських національних інтересів.
З поміж 600 делегатів та понад 1000 гостей на Третьому всеукраїнському форумі українців були і представники українських організацій з СР Югославії, голова Товариства української мови, літератури і культури «Просвіта» Василь Дацишин, о. Стефан Пітка й Борис Небесний, та делегація української організації «Світ культури» з Боснії, а так само представники русинсько-українських об’єднань з Воєводини (Югославія) та Хорватії.
(..........)
Представники з Югославії мали нагоду у своїх доповіданнях на секціях розказати про стан і положення українців у Югославії. Делегати з Югославії виступили на мовній, освітній та інформаційно-видавничій секціях.
Голів громадських українських організацій світу прийняв міністр закордоних справ України Анатолій Зленко, а делегати товариства «Просвіта» Борис Небесний, о. Стефан Пітка та Василь Дацишин були прийняті і з боку посла СР Югославії у Києві Рада Філіповича, де подано інформації про перебування у Києві, а також коротко ознайомлено наше посольство із активностями українців Югославії.
Борис Небесний та о. Стефан Пітка один день перебували у Тернополі на запрошення Обласної державної адміністрації, яку ознайомлено із активностями Товариства «Просвіта» а одночасно запропоновано і схвалено зміст Листа про наміри співпраці Товариства «Просвіта» із Тернопільським обласним правлінням, його і підписано.
***
«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік VI, число 9. 2002 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад
о. Стефан Пітка
Подзвонив телефон
Дійсність і роздуми
Подзвонив телефон.
- Хало!
- Отче Стефане, привіт!
- Дякую!
- Перепрошаю, що дзвоню до Вас в неприємній справі.
- Що сталося?
- Та нічого страшного.
- Однак, скажіть, будь ласка, в чому справа.
- Чи можливо, що вас двадцяток не знає, що таке «луна»?
Мені в голові «фільм» скоро прокручується й питання швидко виринають. Перше, хто це «нас двадцяток»? Друге, що це ми не знаємо, що це луна. Думки роєм пролітають: знаю, що пісня лунає, луна грому понад гори проходить, стогін пораненого, , друга умершого, хоча мені у вухах гуде-лунає, відлуння світом безупинно бродить, а далі відгомін подій, добрих чи злих теж довго лунає. Луна ж...
Мій співрозмовник пояснює мені: ...читаю на сторінці 84-ій «Українського слова» віршик «Розмова з луною» Володимира Чубенка і внизу в дужках написане (луна – місяць на небі). Мені, признаюсь, стає соромно. Я йього не помітив. А співрозмовник веде далі: «... коли на Україні прочитають таке, то будуть сміятися, аж за бріхи будуть лапатись...»
Мені раптом стає байдужим, чи будуть вони там за бріхи лапатись, хоч признаюсь, що мені й тепер не ясно, як правильно: за бріхи, брухи, чи черева, чи за животи. Але залешім це. І раптом у мені являється почуття радості, задоволення, а водночас і гордість. Радію, що я дізнаюся, що ця людини читає «Українське слово» і що вона дійшла до 84-ої сторінки. Цю людину я представив українській громаді, на одній ювілейній урочистості, як найкращого знавця української мови, як грамотну, та на пері, зараз на машинці до писання, активного, та що ми від неї багато очікуємо. Було це довнього 1966-го року.
Задоволення, що хтось критично читає «Українське слово» заповнює мене, а ще більше сподівання: коли люди щиро будуть читати, а ще якщо захочуть і чимось причинитися, щоб воно дійшло до більшого числа людей і стало якісним і змістовнішим, то зможуть поправити помилки, які ми робили в минулому і робими сьогодні.
А прийшов час зрозуміти, що нам ніхто ніколи нічого не дость, не подарує, не зробить замість нас, якщо ми не зробимо для себе. А ми не раз і не два, чи то з причин власної приспаності, чи через щось інше, обманювані і обкрадані, до того і звинувачувані, що ніби іншим заваджаємо. Не можемо ані сподіватись, що нам посприяють, бо ж світ такий захланий, що боїться – якщо брат буде щось мати то не захоче мені наймитом бути. Ще більше цього: ми маємо таких, що й рідну неньку продасть за кусик ковбаси. Вони краще почуваються слугами ніж господарями. Це духовні раби, хоч матеріяльно не бідні. Їх роз’їдає зневіра до Бога, до себе самих, бо вони не стали вільними, а залежними від себелюбних нарцисоідних та інших, людей принижуючих обставин. Ми, як і інші люди, маємо своїх запроданців, маємо тих, які вважають, що все чуже добре, навіть краще, а рідне підлягає критиці, якщо і не гіршому. Це страхопудні агресивні типи, які не мають відваги (за ніщо) стати на брань, бо бояться прийняти удар, але на рідне вдарити, бо числять, що з слабшим впораються.
Те, що про себе самих мають високу думку, такі вже під комплексом «меншої вартості». Є люди. Є люди, які дуже легко про справи і людей будуть давати оцінки, розсудки й обіцянки, але прийдеться це сповнити, то вони дуже скоро міняються.
Один такий зухвалий заявив, що в Югославії нема кому нічого зробити. «Хто напише (якщо і напише) одну сторінку, то я його поцілую десь!»
Вирушивши від цього, виглядало, що це правда. І самий факт, що ми від 1941 до 1966 року не спромоглась ціла громада видати одну книжечку, чи один журнал, дуже сумна констатація, але громада в котрій ми живемо і за котру працюємо, котра зрікається свойого імені (коли на це є потреба), власними силами і користанням нашої наівності та щирості, осягнула дуже великий поступ, ріст і досягнення, а ми, спускаючись на те «братерство» й по сьогодні не маємо букваря. Такі наші патриоти на ЕКСПОРТ по світі їздять і українську діаспору в заблудження ведуть і здирають з матері сорочку й тим чином піднімають на п’єдестал культуру одного «валалу», діалект одного, а пізніше ще одного з інших сіл і витворюють окрему слов’янську мову, а потім це піднімають на рівень «нової нації, це люди, котрі претендують не на будь що, а на академіків.
І так одна говірка одного села стала сильною і видавничо плідною, а цьому ми не заздримо. Але разом і питання: як це сталося, що їм раптом розвиднілось, а саме в цю мить нам почорніло в очах. І не розходиться тут про численіст, що ми ніби разом, їх 17, або цілих 17000, а нас 5000 чи більше (якщо нас знову не викреслять у переписі), або знов «прилатають» задля сповнення проценту або національної легитимності. І знов закрутится шалене коло про «один або два народи», а вони за той час видрукують 174 книжки для гарного читання, а для «брата з третьої міграції» не було грошей ні приступу щоб видати хоча б одну книжичку. А дуже мудрі ЕКСПОРТ ПАТРІОТИ ніколи ніде не обізвалися за обкрадену неньку, за проданого брата. І коли хтось спробує щось зробити, то або осьміхують, або ігнорують.
Хотілось би, щоб кожний з нас відчув радість, задоволення і шляхетну гідність, що перемагає без допомоги інших, стає на власні ноги й відкриває свою Богом дану мудрість ошляхетнену всенародним генієм. Тоді кожний буде щасливим; один, що не зрадник, другий, що не запроданець, а третій, що чесний перед собою і іншими, Бо тільки чесні люди можуть бути собою, а не імітандусами.
А щодо згаданої «луни» то це настільки очевидно, що це просто банальна й очевидна помилка, що сама відгадується в кожному рядку поданого вірша, про що зайво і говорити. Справді варта усмішки. Але чи і посміху?
***
«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік VI, число 9. 2002 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад
Іван Терлюк
Ближче до церкви
Богослуження і для Українців Лачарку
Минуло вже багато часу відколи українці з Лачарку мали можливість бути на богослуженні у цьому селі, тобто у відновленій римокатолицькій церкві, яка, за браком грошей, а правду сказати й охоти, вона нарешті завалилась.
І коли за кілька останніх років римокатолики збудували нову на тому ж місці, українці з цього села мають, від часу до часу, змогу навідувати богослуження в цій церкві, тобто у свойому селі. Зрозуміло все це зв’язане з доброю охотою та почуття обов’язку пароха о. Стефана Пітки.
(..........)
Нема коментара:
Постави коментар