Розказав Іван Пітка, рідний брат о. Стефана Пітки

Розказав Іван Пітка, рідний брат о. Стефана Пітки

     Батьки були землеробники. Батько походив з Золотої Слободи, з України. Прийшли 1900 року до Хорвачанів і тут наш батько народився. Батьків батько мав іще три брати. Один залишився на Україні, один пішов до Франції, один до Америки а один до Боснії.

      Наше село було переважно українське але також у селі і околиці жили серби. Так що ми жили і виростали і виховувалися меже українцями і сербами. Наші батьки вчили нас, що зі всіма треба жити добре, мати пошану до кожного чоловіка, так що наша сімя не мала ніколи ніяких проблемів з сусідами або з другими людьми у околиці і як я згадую їх люди любили, окрему пошану мали до брата Стефана.

      Саме виховання дітей було в тому напрямку, віра, церква обовязково, максимально плекалися українські звичаї.

     Мій брат о. Стефан Пітка був перша дитина від нас дев’яторо дітей у наших батьків Софії і Володимира. Як найстарший брат він був для нас як другий батько як по ауторітеті так і по своїх мріях для всіх нас. Він про нас всіх думав, журився і про всіх нас думав і тішився коли одне з нас мало причину тішитися і журився про кожного з нас коли щосьне пішло добре було кому з нас. Я як наймолодший брат багато навчився від моїх братів а окремо від брата Стефана, наприклад- «Не роби нікому те, що ти не хотів би щоб тобі робили.» Як брат Стефан був вже студентом я був у початковій школі. Коли б в літі він прийшов звичайно на феріє ми працювали разом, я як помічник, чи то на поле жати, молотити соняшник, вязати, продавати, чи там друге щось на поле робити або будувати, мурувати хату, хліви тощо... Були то тяжкі роботи але ми то не відчували так. Робилося від раня до вечора, робилися всі роботи від плуга до сапи, до хліба, від сапи до хліба, від льону до полотна, від коноплі до шнурка. То наші люди робили а діти мали повний внесок у тих роботах.

     Стефан як надзвичайно інтелегентна дитина був примлений до ґімназії у Босанській Ґрідішкі з бесплатним перебуванням в інтернаті. З тої ґімназії рекрутувалися майбутні просвітні робітники для нової власті. У яких умовах там жилося гарно описав його товариш з інтернату Борис Небесний. Він у своїм тексті описав одну епізоду з їхнього життя.

      Через тяжкі матеріяльні обставини у державі перед останнім семестром принесене рішення, що батьки мусять платити інтернат до закінчення школи. Наші батьки не мали заплатити бо потрібно було продати останню корову. Стефан тоді відпущений, бо було багато дітей а одна корова. Пізніше Стефан розмовляв з батьками, була б дуже велика біда. Для нас було б дуже значне як би він став учителем у той час. Мижи тим корова була тільки одна а дітей багато.

     І як його відпустили з того інтернату мусіли пішки прийти з Босанської Ґрадішки додому – 50 кільометрів. У тяжких обставенах батьків, багато дітей – хліборобів, Стефан тимчасово відходить на сезонські роботи. Так приучився робити на будівлі, відходить до Сремської Митровиці і працює майстром – тесляром. Потому переходить до Білгороду до підприємства «Трудбенік». Де не був і куда не йшов, завжди думав на свою сім’ю і на українську громаду. Він ніколи не фоворізував фамілію, я так відчуваю, ніколи б не поставив мене перед тебе, якщо це не правильно. Підучував нас як треба робити і як треба учити, окремо давав акценат на те, як треба учити. Я не дуже любив вчити то він любив мене по троха пропитувати. Мені то було дуже добре бо я тоді добре запамятаю. У школі професор спитає, я сі зараз являю і він сі здивує як я то так добре знаю. Тоді питає мене звідки я то знаю, скажу, я сі то навчив, так що я деколи мусів троха і зюрихати, прщверцуватися. То для мене було добре, все сі витягне з контексту, запитає чи знаєш, знаю. Діти сі колись і не вчили вдома, що запамятаєш в школі, все. Я тоді це так пласіраю, це мені підносило реноме, зараз скакав.

     Так я його доживав як дитина як брата. Як сі він відносив до нас до родини. За першу платню, яку дістав то він нам по щось купив за свята, за Великодні, я дістав майку, і сьогодні пам’ятаю як вона виглядала і що ми значила. Я тоді дістав майку, яку ніколе не забуду. Стефана не цікавила тільки фамілія, не клав її на перше місце, його цікавила і громада, цілий український народ понад усе.

     Напустив роботу у Білгороді, пішов до семінарії у Загребі. Як там опходився гарно описав о. Іван Барщевський. 19.. року він висвящений у Хорвачанах. Приосвящений владика кир Гавреїл Букатко його висвятив на священика. Як священик з поміччю кир Букатка засновують порафію у Інджії, багато труднощів, багато дозвілів, багато заборонів локальної управи, локального комітету, крайового комітету і так далі. Проблеми вирішені, церква збудована і так далі. Це вже досить добре описане (у наступних текстах). Церква закінчена завдяке гідних людей у Інджії, парафіян. Його праця з тим не закінчилася, отримує контакти з багато утіцайних людей українсько діаспори. Приїздили з різних боків, з Америки, з Канади і так далі, розпитуються про Інджію. Значні контакти мав з діаспорою Америки і Канади. Забеспичив стипендії за студентів з Югославії, котрі тут студювали, для їх шістьох. Він посилає значне число хлопців до малої семінарії до Риму, організує будову першої української школи у селі Дев’ятина у Босні. Ця школа була збудована завдяки йому, від ідеї, ініціятиви. Я знаю як це йшло від самого початку бо йшов з ним до горе. Тут був включений народний післанець Івіца Сваток з Прнявора, також люди з «Просвіти». Один наш студент архітектури Іван Бережницький з Америки  (здається) зробив проект. Той проект засвоєний і на покладанні каміня (темельця) були ми разом і також, коли вікривана школа. Був також перший український дім. Як то було. Зорганізувалися у товариство, шукали від општини. Було проблемів, там-сюди, було обіцяне, буде так- буде сяк, на кінці не було нічого. Тоді йому прийшло на думку, була одна напущена кузня і вони домовилися цю кузню переробити в дім, питали в општині, їм општина дала. Вони її переробили все робочою акцією. Це було на далеко пізнате. Так залишилося ім’я того дому «кузня». Приходили українці зі всіх боків, дівки, хлопці. Тут робили гульки, представління, тут вчили і все що йшло з тим.

     Завдяки йому куплена церква у Білгороді Він і Владика кир Букатко. Вони купили будинок, найбільше завдяки тій американській діаспорі. Був це гарний будинок але досить старий. Тут були француські монахи, які збудували церкву. Церква була тільки збудована з цигли, не було нічого більше ані всередині ані довкола а була велика. Вони не мали більше грошей, щоб це закінчити. Зробили так, щоб продати той будинок, який був попри цю церкву, щоб її закінчити з отриманеми грішми. Як закінчуть церкву, тоді вони перейдуть до нової церкви а цей будинок дадуть українцям. Так це і зроблено і так перейшло до вживання українців. Я думаю що першим парохом був о. Біляк. Як церква передана українцям на користання, владика кир Букатко був вже помер а його заміним вдадика кир Славомір Мікловш. Тут вже прийшло до якоїсь зміни. По декрету кир Славоміра тут прийшов за пароха о. Андрій Паньків, священик з Липовлянів. В добрій мірі це не були добрі рішення владики кир Славоміра. Він його післав у Білгород. Але було так, маєш церкву, не маєш хату, не маєш де жити і людей не пізнаєш. Тоді вирішив, буде в Інджії помічник а у Білгороді парох. Перше, коли в Інджії, то не там, друге не було добре на цю малу парафію у Інджії додати і другого священика. Один старий, другий молодий, люди зачали обертатися до молодого а старий злоститься. Парохом у Інджії у той час був о. Біляк а помічник о. Паньків і як парох за білгородську парафію. О. Стефан Пітка у той час був за кордоном. Цей стан іще тягнувся так, пізніше, коли в Інджії був вже парохом о. Адам, йшов раз на місяць до Білгороду. Тоді кир Славомір продав цю церкву у Білгороді знова римокатоликам. Це певно знаю, бо бачив документ, де пише, що церква продана і за ці гроші зробив помешкання де тепер мешкає теперішній парох а зробили домову з римокатоликами користатися ійхньою церквою наступних сто років.

     Як він був у Америці, як ті домови йшли я не можу тепер сказати але в загалі там діаспора пропонувала що щось треба зробити і вони це зробили. Отець Стефан мав участь у заснованні. На першому Світовому Конгресі Українців він є на знимці у горішних рядах між засновниками- коордінаційній раді.

Сім’я Пітка доки батьки були живі. Батько Володимир перший помер. Батьки Володимир і Софія довго жили у шлюбному житті. Вони навіть влаштували золоте весілля – 50 років спільного життя.