Ювілей отця Стефана Пітки

«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІV, число 6. 1999 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

Іван Терлюк

Ювілей отця Стефана Пітки

Урочистість у грекокатолицькій парафії в Сремській Митровиці

     11 жовтня 1998 року наші парафіяни в Сремській Митровиці влаштували урочистість свойому довголітньому парохові о. Стефанові, який вже 25 років  на цій парафії. На урочистість були запрошені і числині гості з інших наших місцевостей та конфесій.

     Святкування почалася Молебнем до Присвятої Діви Марії, а кінчилося спільною вечерою, на якій від імені парафіян пан Петро Ляхович висловив вдячність о.Стефанові за невтомну працю, котрий, розділяючи навіть і посвякдені клопоти своїх парафіян, завжди на допомозі кожному. Від імені парафіян він вручив о.Стефанові різьблений портрет ювіляра, пані Любка нові ризи, пан Средоє Лалич, голова Сербсько-українського товариства з Нового Саду мініятюрну картину київських Золотих воріт.

Після відслуження молебня всі присутні зробили спільну знимку коло церковних дверей.

     Окремо зворушливо говорила мати о. Пітки, пані Софія, яка пригадала про його нелегку життєву дорогу, будування парафіяльної церкви в Інджії, клопотання батьками і рідними, як і всіма які до нього зверталися.

     Пан Борис Небесний, як свойому ровеснику, поргатулював о. Стефанові ювілей, пригадуючи нелегкі шкільні роки в часі післявоєнних нестач.

     Пан Іван Терлюк, вітаючи ювілара від імені Товариства української мови, літератури і культури Воєводини, визначив його невтомністю праці як на духовній, так і на національній ниві, чим можуть тішитися наші люди в цій парафії.

     Під час цієї урочистої зустрічі діти заспівали кілька духовних пісень, які для цієї нагоди приготував Петро Ляхович. Заспівали йому і члени хору, вручаючи квіти парохові та його мамі. На урочистості був присутній і о.Адам Гнятюк, парох з Інджії.

     Висловлюючи щиру подяку всім присутнім, о.Стефан пообіцяв, що й далі буде продовжувати своє служіння Богові і людям, скільки вистачить сили та здоров’я, а окремо подякував мамі, яка завжди з ним поділяла усі його радощі та прикрощі.

     На закінченні усі ювіляра вітали співом «Многая літа».

***

Петро Ляхович

Промови гостей на ювілеї о. Стефана Пітки

     Петро Ляхович:  Шановні парафіяни, шановні гості, дорогий наш отче Стефане! Ви напивно знаєте чому ми тут зійшлися. Маємо честь відзначити на один святочний і забавний спосіб значний ювілей а саме 25 років від коли ми, парафіяни церкви Вознесення Господнього маємо за пароха о. Стефана Пітку. Це не короткий час а в тому часі ми разом з ним пережили багато ріжних турбот: найбільше було праці на збереженні та підношенні духовної свідомості на цій парафії. Навіть самі не знаємо скільки дітей охрещено, скільки дітей пройшло через школу віронауки, скільки дітей приготовано приступити до першого святого Причастія. Багато з нас було повінчано в церкві Вознесення Господнього під благословінням нашого духовного пастиря о. Стефана. Ми всі можемо бути щасливими, що за духовного пастиря маємо о. Стефана Пітку. Від нього завжди можемо почути слово поради коли ми самі не знаємо що і як робити, слово потіхи коли нам тяжко, вияв радості коли ми самі радісні.

На святочній вечері Петро Ляхович вітає о. Стефана Пітку з ювілеємю

     Під час минулих 25 років ми почули безліч проповідей. Кожна була нам зрозуміла, часто користався прикладами з сучасного життя, з котрих ми могли витягнути поуку для нас. Коли було потрібно нас насварити і того було і ніколи без основи. І нас тримав в купі і церкві не дав пропадати. Від коли о. Стефан з нами багато того зроблено: помальована церква, придбані крісла, ітисони, рефлектори, поставлений новий дзвін, цілий дах відновлений і так далі, і так далі...

     Чимало зусиль він вложив у збереженні національної свідомості. Давнього 1979 року з його поміччю у Сремській Митровиці зачинає діяти фольклорний ансамбль «Коломийка», разом з нами змагався піднести мистецький рівень того ансамблю а і тепер журиться чи цей ансамбль продовжить діяльність. Отець Стефан бере активність  у праці Товариства української мови, літератури і культури Воєводини. Він є одним із перших членів цього товариства і його слово там слухається з великою пошаною.

    Він є любитель гарного співу, і народнього і церковного і з його змаганням утворено церковний хор і далі бажає, щоб спів того хору був ще кращим і кращим. Думаю, що тепер і сам о. Стефан щасливий, що ми зібралися  в такому числі, щоб разом із ним відзачити цей його ювілей. Тому дорогий наш отче Стефане, бажаємо Вам приємного вечора.

     Софія Пітка – мама о. Стефана: Дорогі гості, дуже вам дякую. Моє серце повне любові як до мого сина так до вас всіх і дуже мені мило, що я так дожила. Тово мені вже другий раз, як хор співав отцеві Стефанові, як ви його проваджали, сльоза сльозу здоганяла, я плакала, всі плакали. Цілували го професори і гладили по голові і казали: « Отче Стефане, ми вас не пустимо, ви не йдете від нас!» Але о. Стефан зробив таку волю, що прийшов шукати свій нарід. Всюди, в Земун, де був, по Босні, Београді, всюда шукав. Таяк курка, що не видить, за зерном. Позбирав перший. Зробив кузню, де «за време задруги» кували. Він переробив ту кузню у дом омладіні, щоб омладіна мала де сходитися, гуляти, де пріредби робити.

     Я ще з його песка не чула ніколи, не образив нікого, ні сусіди, ні мами, ні тата. Дай Боже, щоби всі так дочекали таяк я. І теперка не забуває ні за родину, за сиротів і за бідні діти. І всіх нас пригортає до себе а посібно маму. Все про маму пам’ятає.

     Як прийшов до Земуну то і нинька-день споминають, катихизма його була. Плачуть і тепер люди за ним. Погубилися, поросходилися а друге, лишив нам о.Адама, такого милого священика, доброго. Збудував нам церкву у Інджії. Ми були дуже бідні, сироти. А ми маємо свій дім, свою церкву, до якої люди сходяться і ми співаємо «Маріє, мати Божа, не лишей нас» і так нас Бог слухає і так нам допомагає.

     А посібно, будьте всі, любіть один другого так як Господь Бог сказав «Люби ближнього свого як себе самого» то вам всюди буде добре.

     Дорогі гості, дуже вам дякую!

  

     Борис Небесний: Цими днями наповнилося повних 50 років, це було 1948 року, від коли перший раз стрінулися Стефан Пітка і я. Розкажу тільки один випадок. Це був інтернат, після війни, 450 або 500 дітей, більшість повоєнні сироти, бідні, мудрі підкозарські діти, (Козара – гора у Боснії), кітрі зібрані там, щоб були гудовані і щоб училися. Це були роки великого голоду. З того оповідання розкажу один короткий епізод. Ми там між собою бавилися гри «граби» (відбирання». Ті які домовилися грати тої гри, могли взяти кусик їжі, якщо ті другі її не тримають добре. Я тоді мав 11 років а ті, що мене прийняли до гри, мали 17-18 років, бо такого молодого хлопця було легко обдурити. На одному обіді взяли від мене «прою» (хліб від курузяної муки), я залишився голодним. За вечерою я дістав окрайок хліба, щастя над щастями – підніс я той хліб. Але ззаду зловили його і забрали. Я, нещасний, росплакався, не обідав, не вечеряв. Приходить Стефан і дарує мені кусик хліба. Я той голод давно забув, але той кусик хліба не забув і після 50 років.

     І ще одну розповідь з нашого життя. Ми знову розійшлися, він пішов на один бік, робив, навчався, я пішов на другий бік. Він мав щастя – мав батька, я нещастя – не мав батька. Ми знову стрінулися після 20 рокув у Інджії.

      Розкажу вам випадок, який трапився кілька років тому у Україні. Які долі наші українські? Приблизно 100 років тому три брати Пітки розійшлися на три боки: один до Америки, другий до Боснії а третій залишився на батьківщині, в Галичині. Одні за других не знали майже 90 років, зовсім розгубилися. Мій товариш Стефан, бувши у Америці, дізнався, що у Україні ще є його корені. І був я свідком такого випадку. У той час нашого перебування на Україні, робили ми щось для Товариства. Він постійно споминав Козову, мусимо там піти через будь-яку ціну. Це трохи на боці, трохи дальше. Всетаки ми там пішли. То прекрасні терени, пасовиська, хвилясті, лагідно, приємно. Села скромні, біднинькі. І здибали ми Козову, знайшли одну скрому хатину у якій він шукає свою сестру. І їй маже 60 літ. Була гарна погода. Стали двоє людей одне проти другого, придивляються і неймовірно подібні одне на друге. Я стою з боку і дивлюся, подібні, ніс, обличя, вигляд. Вона підвязана запаскою. Дивляться і каже: Я Стефан Пітка, а вона каже: Я Оксана Пітка. Вони так сильно обійнялися, поцілувалися, а і нам, котрі були присутніми, не було байдуже. Після сто і більше років стрінулися брат і сестра по стрийкові.

     Дякую вам на увазі!

     Іван Терлюк: Мені сьогодні припала честь читати апостола на цьому ювілеї о. Стефана, 25 років служіння на цій парафії, але я ніколи не забуду, що я мав честь читати апостлоа, коли його висвячували на св. Іллі, в церкві десь 50 мертів віддаленої від моєї рідної хати в селі Дабрак. Я ніколи не забуду і той день, на Іллі, коли після Служби Божої спустився такий дощ і що переповнена церковця від дихання людей попивнилася таким туманом, такою мрякою, що люди не бачили одні одних. Це було, мабуть, Боже проведіння для молодого рукоположника, о. Стефана, що його життєвий шлях буде важливий. І як я мав честь сьогодні читати в апостолі, що той, що щедро сіє буде мати і щедрі жнива. Так і життєвий шлях того орача о. Стефана, який заворав на того св. Іллі і до сьогодні і на майбутнє беде глибоко заворана і буде далі борозна водитися як на духовній так і на народній ниві.

     Я про о. Стефана можу сказати, що він з наших рідких священиків, який рівночасно тягне два плуги: духовний і національний, бо це нерозлучно. Від один з тих, які день починають з початку, коли він прийшов до Інджії, так сказати, почав з ливади і збудував церкву, яка йому своєрідний пам’ятник, пам’ятка як засновнику тої парафії.

     Тут 25 років, наша малочисельна громада у Митровиці є відчуває пошану, не через свою честь і працю, а через те, що за духовного пастиря мають одного організатора і супроводника ніціонального життя о. Стефана, якого дуже шанують і уряд і всі люди, які його пізнають. Тому його не тільки його парафіяни з Митровиці, але і у всіх наших парафіях у Воєводині, Славонії і Боснії.

     Я з оцем знаюся від маленька і пам’ятаю його як людину, яка знала приступити до людини і проникнути в душу і спробувати вирішити і найтяжчі проблеми.

    

     О. Стефан Пітка: Дорогі приятелі, дорогі парафіяни, бажаю привітати всіх вас а все-таки існує бажання іти по якомусь пор’ядку. Всім, цілій спільноті, всім тим, які мене терпилево подносили, які мене дочекали з більше чи менше любові, але все-таки дочекали, які мене не повернули від своєї хати, які мали бажання вислухати мене, всім дякую.

     Хочу подякувати так, щоб було зрозумілим, бо спільнота тромовна, є одна, друга і третя. Роздумуючи тепер, є одна стара пісня, в якій йдеться про доселення наших русинів з Карпат і вона починається: «Поволи овечки мої меже горами і долинами, бо я пастух старенький, не встигаю за вами!»  Є і друга група, яка так само має пісні, спосіб думання, висловлювання, і так само приходить і співає: «Вівці мої вівці, вівці та отари, хто ж вас буде пасти як мене не стане?» Це знову ця журба, я як молодий священик післав 11 парубків, за яких думав, нехай вийде 10%, нехай вийдуть 5%, нехай вийде хоч один з тих одтнадцять, стати священиком.

     Потрібний народові такий священик, який себе примусить вислухати і вченого і невченого, який себе примусить прийняти і багатого і бідного, який матими терпеливості і любові розмовляти і з здоровим і з хворим, який буде тішитися, коли народжується життя, який буде тужити, коли гаситься життя. На жаль, мушу сказати, з тих одинадцять жодний не став священиком, Бог постарається, не буде без священика, але мені не свеодно. Я старіюся, знисилююся, бачу, не знаю хто буде. Час тажкий, Будуть потрібні ті, які вислухають людський біль, потішать і втихомирять, коли їм буде тяжко.

     Люди всі запрошені Богом бути щасливими і дари різноманітні, так і здібності розвиваються по ріжному, але всі однаково бажають бути щасливими, Маємо зараз інженерів, маємо лікарів, маємо правників, маємо професорів, але всі вони працюють на одному, на одному полі а священик є покликаний працювати зі всіма. Мусить хтось прийти, вложити нові сили, щоб ви його слухали і з ним співпрацювали.