Мої спогади про світлої пам’яті о. Стефана Пітку

Петро Ляхович

Мої спогади про світлої пам’яті о. Стефана Пітку

     З перших днів,  від коли о. Стефан Пітка став парохом греко-католицької церкви Вознесення Господнього у Сремській Митровиці, він частинько приходив до нашого дому, до сім’ї Івана і Марії Ляхович. О. Стефан мого батька називав вуйком а з того я зрозумів, що я з ним двоюрідний брат. Моя мама Марина о. Стефана дуже шанувала і в церкві у Службах Божих мала значну роль, була видучим співаком у церковному хорі.

     Я з моїх перших спогадів пам’ятаю о. Стефана Пітку як молодого чоловіка з чорною борідкою і ще з того часу мені у пам’яті бачу його осміхнене обличчя і позитивну людину, яка завжди готова до приємної розмови.

     Багато більше для мене значні пізніші роки, коли він мене післав до Риму на навчання у Українській Малій Семінарії. Навіть не потрібно говорити які я там мав умови для навчання і що все навчився. Вже у семінарії я став свідомим українцем, навчився добре української мови, збагнув славну і тяжку історію українського народу. Вже там я прочитав багато українських книжок про козаків, про їх славні бої і проти кого боролися і від кого звільняли свій народ. Я полюбив українську літературу, пісні, танці, красу українських звичаїв.

     На всьому цьому я і сьогодні відчуваю вдячність до о. Стефана а коли пригадаю собі що все я там бачив у Вічному місті: всі історичні будинки, залишки старого Риму, церкви, Катедраль св. Петра у Римі, більше разів побував у Папській державі Ватикані, співав у хорі Малої семінарії Служби Божі по Радіо Ватикан, котрих слухали наші люди в Україні і Європі. Я більше разів мав нагоду бачити Святішого оця Папу Римського, навіть ми семінаристи зробили спільну знимку з Папою, але мене на знимці не видко бо нас було багато. Для мене це ласка Божа, бути з Найсвітлішої пам’яті Преосвяченішим Кардиналом і Патриярхом УГКЦ кир Йосипом Сліпим і брати участь у спільній Службі Божій, а також бути присутнім, коли посвячувався український Собор св. Софія у Римі, коли зібралося на тисячі українських паломників з цілого світу.

     Як це буває у семінаріях, раз на рік провадилися реколекції для семінаристів і можете думати як я почувався, коли бачив, що одного року прийшов о. Стефан Пітка викладати нам релігію під час тих реколикцій. Кілька уроків за чергою ми седіли у церковці а о. Пітка на переді седів і говорив. Він так уміло тримав нашу увагу напружену і проповідував все вживаючи приклади з життя. Нам на тих уроках ніколи не було скучно і завжди дивувалися, як скоро вони проходили.

     У пізнішому житті, коли з мого священства не було нічого як провиною інших а зараз думаю і моєю, будучи на Богослужіннях у Сремській Митровиці, найцікавіші частини Служби Божої були проповіді о. Стефана Пітки. Крім надхниного проповідування про віру часто користався прикладами з життя і кожний парафіянин міг дістати пряму науку. Багато разів мені здавалося, що у своїх проповідях о. Пітка звиртається точно особисто мені а штука в тому, що і інші те саме відчували. Проповіді завжди тривали з 20 до 30 хвилин а кожна була інакшої від інших. Мені і тепер ще жаль, що ми не знімали ті проповіді, тепер мали б гарну збірку доброї поуки.

      Тут на цьому місці мушу згадати намагання о. Стефана порушити культурне життя у Сремській Митровиці на один окремий спосіб. Він на якейсь спосіб запрошував українських ансамблів виступити у Сремській Митровиці. Маю відео-запис з одного такого виступу. 29 травня 1997 року у міському театрі ім. Добріца Мілутінович представив ціловечірний концерт Ансамбль танцю і пісні «Зарево» з м. Донецьк, Україна. Зал театру був переповниний а глядачі щиро вітали український ансамбль, який нагородив їх прекрасними танцями і піснями. Вони зверталися до глядачів українською мовою а перекладав о. Стефан Пітка. На кінці концерту представники міського уряду подякували гостям і обдарили їх принагідними подарунками. Такий жест о. Пітки додав сили митровацьким українцям і пригадав їм яка гарна українська культура. Іще один такий жест мені залишився у пам’яті але не пригадую коли точно це було але знаю, що було пару років перед цим концертом. Отець Пітка запросив до Сремської Митровиці Капелу бандуристів, які дали концерт у грекокатолицькій церкві Вознесення Господнього а члени цієї капели ночували по українських домах. Це могло бути на Різдво, бо коли до нашого дому прийшли кілька членів, пригадую, що прекрасно колядували.

      О. Стефан Пітка приманив мене до культурної праці і ввів мене у коло українських активістів Воєводини. Я став активним у Товаристві української мови, літератури і культури Воєводини (пізніше «Просвіта»). Пізніше о. Стефан мене заохочував і помагав відновити активнвсть «Коломийки» у Сремській Митровиці. Багато репетицій ми мали у домі о. Стефана і нокили не відчули, що йому це прекро.

      Нечислинно разів я сидів з о. Піткою у його домі і просто відчувався ніби вдома, у приємній розмові з чарочкою або кавою, яку часто варив сам о. Стефан. Він радів кожній людині, яка заходила до його дому і багато разів бачив з якою повагою до нього приступають люди навіть і значні посадовці з міста.

      Багато разів о. Стефан говорив зі мною про проблеми парафії, про те, як він вимагав від держави, щоб повернули відабране майно парафії. Була рініше одна хата, яку називали «Русинський дім» а належала до парафії ще перед прибуттям о. Стефана. Її було відібрано ще за часів комуністичної влади. Він мріяв, що той дім моглося користати на культурні потреби але державні власті ще і по сьогодні не повернули ций дім. Поза межами церковного подвір’я також раніше відібраний кусик землі, який належав до парафії. Отець Стефан навіть подавав скарження до суду вимагаючи повернення того кусика землі, мріячи, що одного дня тут можна збудувати якийсь будинок, який також добре здався б на потреби церковного і культурного життя парафіян. Я певно знаю, що о. Стефан сирйозно думав про завалення старої шопи у церковному подвір’ї та на її місці збудувати будинок- зал для ріжних потреб парафії. Він для цього навіть і кошти готував але несподівана його смерть не дала можливість ані почати із здійсненням цього задуму. Кілька років по смерті о. Стефана парафіяни разом з новим парохом о. Михайлом Режаком почали і збудували прикрасний зал, який тепер користають парафіяни на ріжні церковні, громадські і культурні потреби.

Петро Ляхович з мікрофоном а о. Стефан Пітка дивиться на нього.

      Найбільше отцю Стефану я вдячний що вже два рази побував в Україні. Що я там все бачив, які значні місця: Львів, Собор св. Юра білля гробів Патріярхів Андрея Шептицького і Йосипа Сліпого, Зарваниця, Почаївська лавра, Личаківський цвентар у Львові, білля гробів значних українців, відвідав багато природних музеїв як «Шевченківськмй парк» у Львові а такий подібний і в Ужгороді. Я відчув дух України і ходив по землі, де народилися мої пращурі.

     Коли нам прийшлося призбирувати підписи для реєстрації українського культурного товариства то я просив дати підпис і о. Стефана а він на це відповів: «Я на це чекаю роками!» і зараз знайшов свою особисту картку, щоб я переписав його дані а тоді ще й підписав. О. Пітка розумів, що нам у Сремській Митровиці конче потрібне товариство але не бажав на це нас силою нагнати але чекав, щоб це народилося саме і тоді буде більше вартувати і певніше обстоїться. Нас двох навіть радилися яке ім’я дати товаристві.

     Тої неділі, коли сталася та сумна подія, смерть о. Стефана, я звичайно рушив до церкви на Службу Божу і вже по дорозі мене сповістили про смерть нашого пароха о. Пітки. Я тоді ще більше поспішив і швидко прибув до дому о. Стефана а він вже лежав у своєму ліжку. Ми його вбрали у священичі рези і стояли біля нього незнаючи що далі робити. Тоді прийшов о. Едвард Шпанович, парох римо-католицької церкви і розповів нам як він прибіг, коли до нього прибігла господиня Любка і сказала, що о. Стефан вмирає. Він ще застав о. Стефана живого і дав йому розрішення а за це о. Стефан його нагородив щирою усмішкою і з святим спокоєм на лиці відійшов у зустріч вічності і Богові, якому посвятив всі свої людські сили і ціле своє життя ширив любов до Бога і ближнього.

      Ми тоді пішли з о. Едвардом до церкви, а прибули вже і всі інші парафіяни, помолитися, щоб Бог нагородив о. Стефана вічним життям за всі його заслуги, бо нам залишилося тільки на такий спосіб віддячити нашому доброму пароху о. Стефану Піткі.

     Я і тепер коли роблю щось на полі нашої культури і церкви, часто запитаюся, що б на це сказав о. Стефан, чи був би вдоволиний і що ще порадив би як щось зробити. І часто відчуваю ту порожничу, не щоб шукати поради і помочі, бо багато того ми навчили від Нього за життя, але поділитися радістю, коли щось нам вдалося добре зробити.