Духовне єднання українських церков

«Українське слово» - Часопис українців у Югославії з питань культури, літератури та суспільного життя. Рік ІІ, число 4. 1997 р. – Товариство української мови, літератури і культури «Просвіта», Новий Сад

О. Стефан Пітка

Духовне єднання українських церков

Становище української громади в Югославії, яке презентував о. Стефан Пітка на Всесвітному форумі в Києві 1997 року, делегат Товариства української мови, літератури та культури Воєводини.

     Найвища служба – це служба своєму народові. Вважаючи, що людина є Боже сотворіння, до того розумне і вольне, обдароване боженствинними прикметами: розумом, волею і свободою вибору, а рівно ж і відповідальністю – кожний з нас несе частину відповідальності за нещасття усіх, зокрима нещасття, котре настало в наш час, в котрім учасниками є ми. Церква є народ Божий. І як це можливо, що той народ так ділиться між собою, ворогує, поборює один одного, завдає кривди, болю, а часто є й спроби знищити один одного в ім’я того ж Бога.

     Тема: «Духовне єднання українських церков» є дуже цікавою й актуальною. Якщо духовність одного народу означає ідентичність, це значить; втративши духовну ідентичність ми віддалюємось один від одного, втрачаємо однодумність, почуття близькості, приналежності й спорідненості.

       Ідентичність або національність – це сума всіх цих прикмет й характеристик однієї якоїсь більшої групи людей, історичних, географічних, релігійних, духовних, моральних, емоційних, культурних, економічних... Іншими словами, національна церква – це обличчя Христової церкви одного народу, котрий біологічно споріднений (кров), має спільні переживання (історія), територія (географічне положення), віру, економіку, культуру, філософію життя, мораль... Національність і національна церква – це продукт безліч елементів, фізичних і духовних, які збігом часу безпомилково характеризують переважну більшість людей а одночасно, тим самим відрізняють їх від інших груп людей.

     Чи варта вкладати зусилля для зберігання ідентичності? Відповідь: Так! Коли б Господь Бог хотів мати один народ, він це міг зробити сам. Іншими словами: все що є – воно від Бога. Насувається питання: чому люди асімілюються? Відповідь: Тому, що люди не досконалними і часто, навіть коли це їм шкодить, Йдуть лінією меншого опору. Вони просто забувають, що різноманітність, це не тільки натура, але й сила і краса.

     Спробуйте собі уявити світ в якому росла б тільки одна порода квітів, дерев, трав, або якщо б жили тільки одні птиці чи комахи або риби у воді. Також якби люди булі подібні, як краплі води, коли б усі говорили однією мовою, одягалися однаково, думали те саме...

     Нема сумніву, що, коли національності втрачають свої національні прикмети і характеристики,, а зокремо свою мову і культуру, людство – людсьа культура в загальному зазнає великі шкоди, а народ, що допускається втрати національних прикмет сам передчасно умирає, а іншим народам приносить зубожіння. Тільки збереженням ідентичності, з усіма дарами що нам Господь дав і набутими талантами можна ввійти у вічність. Народ і церква, які зуміють духовні, моральні, фізичні та матеріяльні капітали вбудувати в спільній всесвітний капітал, буде з повним правом носієм всесвітніх благ.

     Що потрібно для збереження свого ХРИСТИЯНСЬКОГО УКРАЇНСЬКОГО обличчя? Потрібно багато речей, але зокрима потрібно:

          - рішення зберегтися,

          - знання основних елементів національних цінностей,

          - потрібно свої національні цінності любити, плекати і практикувати,

          - треба мати філософічні принципи яких наша відмінність могла б триматися,

          - потрібний ідеал, в ім’я котрого хочеться зберегти нашу ідентичність, а яким є: ВІЛЬНА ХРИСТИЯНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА І ОДНА СВЯТА СОБОРНА ЦЕРКВА в котрій будемо поважати один одного з любов’ю і пошаною.

     Хто брата не любить, ненавидить, його жертви Господиві немилі. З братом помирися і тоді приноси жертву твою! Народи, які підходять повище згаданим вимогам, живуть, розвиваються і поважаються іншими народами.

     Зупинімся на згаданих вимогах: Якщо людина не вирішить бути українцем – христіянином – то жодні закони, ані уряди, ані Церква, ані організації, ані жодна допомога нічого не зроблять. Іншими словами: коли людина сама не дбатиме про своє обличчя – тоді ніхто не зарадить.

     Не менше важливою є людська свідомість, знання основних елементів своєї національної приналежності. Людина любить тільки те, що знає, що розуміє, в чому добре розуміється. Вже згадано, що національну приналежність творить кров, історія, територія, спільні інтереси, релігія, наука, філософія життя, культура тощо. І хто їх не знає легко стає жертвою чужих вплевів і залишає свої традиції. Проте, самого знання і постанов зберігати своє національне обличчя теж замало. Щоб зберигти свою ідентичність – потрібно її завжди і всюди практикувати. Так, як віра без діл мертва, так національна ідентичність вмирає, якщо її не вживається в щодинному житті. І в цьому ми найбільше провиняємося перед Господом і перед собою. Як інакше пояснити таку жахливу кількість мішаних супружеств, такий масовий відхід від наших традиційних церков, організацій та інституцій? Чому перестаємо в сім’ях говорити рідною мовою, не працюємо у своїх інституціях й організаціях, не шануємо своєї науки, мистецтва, традиції?  Щоб бути українцем, треба певні речі знати, мати і робити. Чи у вашій хаті є: український молитовник, катихізм, біблія, Шевченків «Кобзар», історія України, історія українського мистецтва, історія української церкви, чи є українська ікона, хрест, співанник, вишивка, писанка, кераміка, українська плитівка...?

     Наступна вимого має філософічну основу, на увазі християнська етіка, мораль та демократія, по яких українці відомі вже понад тисячу років і на яких можна будувати і розвивати справжнє національне Я.

     Потребу за ідеалом можна уявлювати у вільній християнській демократичній Україні з її святою соборною апостольською церквою сятого Володимира і Ольги, Антонія і Теодосія та тисячі наших святих, що перед пристолом Всевишнього заступаються за нас для того, щоб ми сповнились християнською любов’ю, самопошаною й самопосвятою. Полюбім один одного, щоб стали однодумцями у справах нашого спільного добра. Без ідеалу, без живого зв’язку зі своїм народом, жодна ідентичність в діаспорі довший час не вдержиться. Мусить, однак, кожна ідентичність в усьому виходити з грунту на якому живе і її, в першу чергу, потрібно подбати про своє збереження. Тоді, коли забезпечить своє існування може помагати народові з якого походить. Кожний чесний, акуратний, працьовитий і ощадний українець є носієм провидіння національного єства.

     У нас, в країні з якої походимо, відбулися дуже великі зміни. Поселившися до Боснії, українці принесли з собою лагідну натуру і християнське виховання, стали позитивним елементом у країні нового поселення, котрого всі респектували – стали носіями і послами України в найкращому значенні цього слова. Між двома світовоми війнами в Югославії було 34 українських парафії а число віруючих зменшено вдвічі. Залишилось те, що залишилось. Збільшити наше число не вдасться а за своє місце серед народів з якими живемо мусимо боротися. Даром ніхто нічого не одержує, тільки хіба матірню любов. За право, пошану, честь треба виборотися. Але визнаємо, що найкращим показником культури й цивілізації більшостей є те як вона трактує меншості, а меншість, з бажанням відстояти, мусить бути приготовленою більше вірити, більше любити, більше знати, більше робити і більше жертвувати. Саме тому наші церкви повинні народ навчати.

Нас визнають по любові!